Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Проте своєю поведінкою він викликав захоплення наших кенда.

Я чув, як один із них сказав іншому:

— Поглянь! Це зовсім не мавпа, а справжній чоловік, навіть більший чоловік, аніж його пан!

Тепер усе було готово.

Харут, тричі вклонившись у напрямку священної гори, підвівся на стременах і, піднявши списа над головою, коротко скомандував:

— Уперед!

Наш загін бадьоро кинувся вперед.

Навіть верблюдам, незважаючи на їхню крайню втому, здавалося, передалося натхнення вершників.

Не порушуючи шикування, ми швидко котилися вниз схилом пагорба.

Цілий ліс списів блищав на сонці: прапорці весело розвівалися на вітрі.

Ніхто не зронив жодного слова; чувся тільки тупіт верблюдів.

Тільки коли почалася битва, білі кенда голосно закричали:

— Дитя! Смерть Джані! Дитя! Дитя!

Чоловік чотириста ворожої піхоти з’явилися сімома-вісьмома рядами, неначе злившись в одне щільне тіло. Перші два ряди стояли навколішки, тримаючи напереваги довгі списи. Цей стрій нагадував старогрецьку фалангу. По обидва боки піхоти, на відстані майже півмилі від неї, розташувалися загони вершників, воїнів по сто в кожному.

Коли ми наблизилися до ворога, наш трикутник, ідучи за Харутом, трохи зігнувся. За хвилину я зрозумів, що це був майстерний маневр. Ми прорізали масу ворога, як масло ножем, вдаривши в нього не прямо, а під певним кутом. Промчавши повержену піхоту, білі кенда вражали ворожих воїнів списами і топтали їх верблюдами.

Я вже вважав, що справу виграно, та передчасно. Невдовзі між нами опинилося багато піших ворогів, яких я вважав мертвими, а вони намагалися, за неможливістю дістати вершників, уразити верблюдів у живіт. Крім того, я забув про ворожу кавалерію, яка ринула на наші фланги.

Ми зробили все, що могли, щоб відбити цей удар. У результаті наша права і ліва лінії були прорвані ярдів за п’ятдесят позаду в’ючних верблюдів. На щастя для нас, швидкість натиску завадила чорним кенда скористатися своїм успіхом. Обидва ворожі загони, не встигнувши стримати коней, зіткнулися і змішалися. Тоді ми спрямували на них своїх верблюдів і внаслідок цього багато ворогів перекололи списами і затоптали копитами. Я не можу сказати, як сталося, що я, Ханс, Марут і майже п’ятнадцять білих кенда опинилися відрізаними від своїх і оточеними масою люто нападаючих на нас ворогів.

Ми чинили опір, як могли.

Поступово полягли всі наші верблюди, за винятком того, на якому сидів Ханс. Цей верблюд за дивним збігом не був навіть поранений.

Ми продовжували битися пішими.

Досі я не зробив жодного пострілу, частково через складність цілитися з верблюда, що гойдається, частково через небажання вбивати цих диких людей доти, доки не з’явиться потреба в самозахисті.

Проте тепер нам загрожувала серйозна небезпека.

Нахилившись над умираючим верблюдом, що бився головою об землю, я розрядив усі п’ять патронів своєї магазинної рушниці. В результаті п’ять коней без вершників помчали рівниною.

Це справило на атакуючих сильне враження, оскільки вони ніколи не бдчили нічого подібного. На якийсь час вони відринули назад, давши мені можливість знову зарядити рушницю.

Повторно вони кинулися на нас — і знову той самий результат.

Порадившись якийсь час між собою, вони провели третю атаку.

Я зустрів їх, як і раніше, хоча цього разу впало всього троє вершників і один кінь.

Тепер наша справа була програна, оскільки у мене більше не було патронів і залишався тільки заряджений двоствольний пістолет. І все через непередбачливість!

Мої патрони були в торбинці, яку Саведж із чемності вішав на своє сідло. Я похопився, коли вже почалася битва, але нічого не міг вдіяти, оскільки ми з Саведжем перебували в різних кінцях строю. Після тривалої наради наші вороги знову попрямували до нас, але цього разу дуже повільно.

Тим часом я озирнувся і побачив, що наші головні сили йшли на північ,