Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заповіт мисливця" автора Рудольф Рудольфович Лускач. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 111
Перейти на сторінку:
може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.

— Ті часи вже ніколи не повернуться, — зауважив Чижов.

— Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, — наполягала Тамара.

Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.

Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.

Загальна площа каньйону, на наш погляд, становила три — три з половиною квадратних кілометри. Грунт місцями вкривала висока трава, подекуди росли самотні берези, кедри й чагарники. З південного боку долина, поступово знижуючись, переходила в улоговину, на дні якої блищало озеро. В північній частині каньйону, позбавленій рослинності, землю густо вкривало каміння різних розмірів. Найбільше нас зацікавило, звичайно, озеро. Береги його були закуті в гладенький граніт скель. Водойма нагадувала своєю формою величезну балію. Ні притоку, ні витоку з цієї дивної посудини ми не помітили. Але ж вони мали бути! Осторонь озера на розкішному лужку, що нагадував яскравий килимок, усипаний барвистими квітами, виднілися рештки будівлі. Ще зберігся каркас хатини і навіть складена з каміння піч. Отже, ця халупа була колись зимовим житлом геолога Івана Хомича. Ця обставина свідчила про те, що дід Олега прожив тут досить довго, мабуть, закінчував свої дослідження.

Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.

В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.





— Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. — крикнув хтось поблизу.

Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.

Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.

Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але — який жах! — перед очима були тільки сині круги.

Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…

Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!

В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.

Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.

Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.

Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.

Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.

Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.

— Що правда, то правда, — мовив Олег, — Сурунганські гори — це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати

1 ... 103 104 105 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"