Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Ми вибираємось на вулицю та снідаємо у найближчому кафе. Я постійно дивлюсь на Асю, вивчаю її емоції, вираз очей, майже непомітні посмикування губ.

— Автобус до озера Брайєс від'їжджає за п'ять хвилин, — збуджено повідомляє Ася, розглядаючи роздруківку в місцевій автостанції.

— Їдемо.

Купую квиток, і весь день пролітає як одна мить. Ми бродимо вздовж гарного “інстаграмного” озера, куштуємо бутерброди в голому засніженому лісі, підіймаємося нерівною дорогою вгору і п'ємо каву в скромній кафешці. Після Брайєса повертаємося в наше містечко і насолоджуємося краєвидами. Величезні іскристо-білі верхівки гір викликають первісне захоплення, усміхнені туристи зовсім не дратують, а милі будиночки та ресторани допомагають закохатися в північну Італію ще сильніше.

Я ніколи не був у Доломітових Альпах, і мені тут подобається все: і гарні вулиці, і гори з озерами, і номер готелю з видом на місцеві визначні пам'ятки. У ресторані подають смачну піцу. Ася вибирає з прошутто та артишоками, а я зупиняюся на класичній м'ясній. Ми жуємо гарячі сирні коржі та обговорюємо побачене.

— Прикинь, як круто щодня прокидатись і бачити гори за вікном, — замріяно зітхає Ася. — Мені тут дуже подобається, шкода, що часу лишилося зовсім небагато.

— Які плани на завтра?

— З'їздити на інші озера і потім просто гуляти Кортиною д'Ампеццо. Я взагалі заходила б у кожен ресторан і об'їдалася до божевілля. Коли ще ми спробуємо справжню італійську кухню?

— Щоб усе встигнути, нам треба дуже рано прокинутись.

— Не проблема! — махає рукою Ася.

Незручності виникають, коли ми повертаємось у номер. Ліжко всього одне, і спати на ньому вдвох здається неправильним. Ася похмурніє, як тільки усвідомлює проблему, і я відразу ж дістаю з шафи другу ковдру.

— Висплюсь на підлозі, — заявляю з усмішкою, вмощуючись на незручному імпровізованому ложі. Твердо та незатишно, але це мала плата за мої гріхи.

— Ліжко в принципі велике, — невпевнено каже Ася.

— На добраніч. Завтра рано вставати, — не даю їй і секунди на сумніви, вимикаю світло і через півгодини чую розмірене дихання Асі.

Вранці ми швидко снідаємо у ресторані готелю, а потім їдемо на озеро Сорапіс. Воно не таке вражаюче, як Брайєс, але теж гарне. Орендуємо на добу автомобіль та досліджуємо найближчі міста. Хоча, скоріше, ресторани. В одному закладі Ася пробує пасту, в іншому – піцу, у третьому – десерт та каву. Завжди дивувався, як у таку худорляву дівчину влазить нескінченна кількість їжі.

Увечері ми бродимо містом і розмовляємо про щось несерйозне. Ася постійно змінюється: з ранку була закритою і похмурою, потім ожила і з захопленням вивчала гарні краєвиди, надвечір її настрій знову погіршився, а в очах пропав блиск.

— Ти переживаєш через швидкий від'їзд? — здогадуюсь я.

— Так. Там знову побут і тлін. І з роботи я звільнилася, тепер навіть не знаю, чим зайнятись у вільний час.

— Відпочити та жити для себе?

— Гроші маю, але я звикла постійно щось робити, нехай навіть відповідати на тупі повідомлення в інстаграмі. Важко без роботи. Потрібно шукати нову.

— Може, ти все ж таки без неї обійдешся?

— Чесно кажучи, я інколи думала, що хочу цілий місяць нічого не робити: ходити в універ, дивитися серіали, читати книги і готувати їжу вечорами. Але всередині все протестує перед таким навіженим рішенням. Я не звикла до повної свободи. Раптом збожеволію від нудьги?

— А ти спробуй. Один тиждень поживи без роботи. Якраз зрозумієш, подобається тобі байдикувати це чи ні.

— Мабуть, так і зроблю, — вона зітхає та замикається у собі.

У ресторані Ася трохи оживає: їсть пасту, ледь помітно посміхається, згадуючи колишні подорожі. Я підтримую розмову, описую свої поїздки за кордон, розповідаю про улюблені країни, серед яких перше місце ділять між собою Чехія та Англія.

У готель ми заходимо майже опівночі. По черзі приймаємо душ, а потім лягаємо по різні боки кімнати — Ася на ліжку, а я на складеній ковдрі.

— Не можу змиритися з тим, що завтра треба відлітати додому, — сумно вимовляє Ася.

— Але життя не закінчується після подорожі.

— Ти забув, як це — жити в гуртожитку. Особливо якщо пізнав інші варіанти, — вона говорить про ті дні, коли ночувала в моїй квартирі. Хочу покликати її до себе, але розумію, що я не маю на це жодного права.

Тиша. Між нами відстань у сотні недомовленостей та розбитих надій. Повертаюся на бік, бажаючи заснути якнайшвидше. Звичні песимістичні думки навалюються на мене, тиснуть, знищують упевненість у завтрашньому дні. Не уявляю, як діяти далі. Знаю, що просто маю бути поруч, але при цьому не нав'язуватись і не тиснути. Але як складно тримати себе в руках, коли Ася поруч — тендітна, рідна, вразлива, відчайдушна і втрачена, і до тріску в кістках кохана. Я потрапив у полон своїх обіцянок. Не можна робити перший крок, вона сама має вирішити, чи хоче бути зі мною після того, що сталося.

Лягаю на спину і дивлюся в стелю. Теж не хочу відлітати додому, ці півтора дні, проведені з Асею, відкрили мені нові грані реальності. Я люблю подорожі, але ніколи не дивився на світ захопленими очима іншої людини. Ася допомогла усвідомити, наскільки ж різноманітне життя довкола. Без неї я б уваги не звернув на ліс біля озера, на кафе для собак, на гойдалку біля замерзлої річки, на смішні страви в меню найближчого ресторану. Вона вміє помічати дрібні деталі, знаходить золото в купі посередності.