Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Коли їхали додому — Степану подзвонили. Вони перебували ще у межі міста, і він, з’їхавши на тротуар, зупинився. Дістав з бардачка папери і звірявся зі списком, уточнюючи кількість позицій.

...автомати АК-47, гранатомети, міномети, боєприпаси і військове спорядження, а також танки Т-55, Т-62 і вертоліт…   

Закінчивши розмову, Степан поклав руки на кермо і кілька секунд сидів нерухомо, замислено дивлячись прямо перед собою.

— Ще 4 Т-62… Гм… — тихо проговорив до самого себе.

— Ти як завгосп на переобліку, — Лора усміхнулась, і він поглянув на неї.

— Майже, — сказав Степан, ніби намагаючись вирахувати по виразу її обличчя чи варто щось казати далі. Він був таким серйозним, що Ларисі навіть стало трохи страшно, зіниця ока з колобомою звузилась, перетворивши розрив райдужки на єдину вертикальну смугу: моторошне видовище.

— Це щось, що я не маю знати?.. — запитала Лора майже пошепки.

— Так. І я мав би попросити тебе вийти з машини, щоб ти нічого не чула, але там — дощ.

— Я нічого нікому не скажу, — сказала Лариса і відчула, як всі її нутрощі почали стискатися під його проникливим поглядом.

— Я знаю, — відповів від сухо, не відводячи від неї погляду. — Але ти хочеш про щось мене запитати.

Питання у неї було, і не одне… Та цей погляд… Він щось обмірковує. І Лора подумки сказала собі, що боятись їй нема чого, бо навряд чи він обдумує її ліквідацію через почуту розмову… І вона не повинна його боятися — він це вже не раз доводив… тому, зробивши над собою зусилля запитала.

— Ця зброя поїде на кораблях з порту Одеси в Африку?

— Так, — Степан усміхнувся. — Ти молодець.

Лариса опустила погляд. Це було легко зрозуміти після його фрази під час вчорашньої вечері про те, що йому “цікавий порт і корита, що попливуть у певні місця”.

— Але не вся, — додав Степан. — Частину вантажу буде розвантажено в Болгарії. 

— Навіщо? Хіба Болгарія воює?

— Ні. Але там роблять непогані контрафактні “калаші” і звідти зручно доставляти важку техніку літаками в Центральну Африку.

— Але ж… Африка така бідна…

— Ні, мАла, Африка дуже багата. Так, значна частина населення живе у злиднях і страждає від голоду і хвороб, але АФРИКА — неймовірно багата. І саме за ці багатства люди готові вбивати одне одного сотнями тисяч.

— Багата?..

— Алмази. Теперішні африканські конфлікти — це вже не ідеологічні чи міжплеменні чвари. Тепер більшість м’ясорубок несе на меті захоплення алмазоносних районів… І бунтівники, і польові генерали, і уряди — всі вони прагнуть встановивши свій контроль над алмазними копальнями. І отримавши бажане вже можна вести переговори про збереження status quo. В обмін на алмази до тебе рікою тече все необхідне. І перш за все — зброя. Є попит — є пропозиція. А купівля зброї на "чорному ринку" — надзвичайно дороге задоволення.

Ларисі здалося, що вона відчуває, як у неї на голові почало ворушитися волосся. Вся ця розмова про Африку і зброю здавалася якоюсь нереальною...

— Чому дороге?

— У значну частину країн офіційне ввезення зброї заборонено. Тому замовник, щоб отримати бажане, повинен сплатити не тільки вартість товару, послуги транспортування і накладні витрати, а й хабарі чиновникам і високим посадовим особам, які забезпечують легальне прикриття у вигляді реєстрації літаків в своїх національних реєстрах повітряних суден, видачі дипломатичних паспортів, звільнення від митного огляду та оформлення сертифікатів кінцевого користувача і ще багато всього різного, — Степан кивнув і сів рівно, поклавши руки на кермо. — І розплачуються за все — алмазами. Я думаю, що цей мінерал спеціально створений для нелегального бізнесу: він маленький, легкий, міцний і надзвичайно дорогий. Ніякі найдосконаліші технічні пристрої його не "бачать". Його можна заховати де завгодно, і якщо до огранки ще можна встановити його походження, то після — це НЕРЕАЛЬНО. І якби алмазів не існувало — їх варто було б вигадати.

Степан похитав головою і замовк. Лора не наважувалася порушити тишу.

— Вся Африка, нижче поясу Сахари — суцільна бійня. У нас є зброя, у них — алмази і ми радо міняємося тим, що маємо.

— А звідки у нас зброя?... — здивовано запитала Лора.

— Після Совка у нас її тут стільки лишилося, що я навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Як гною. Найцікавіше, що документи на зброю залишились у Москві, а в Україні – власне зброя. Дуже неоднозначна і спокуслива ситуація, якою одразу ж скористалися “підприємливі люди”... Зенітні установки, танки, ракетні комплекси, літаки, гвинтокрили, кулемети, автомати, — Степан махнув паперами, гірко усміхнувшись. — Наша зброя помічена в усіх гарячих точках планети — тут Україна впевнено лідирує. Тут ми — перші. Правда, Росія не відстає, і залізниця вправно підвозить ешелони завантажені всяким різним, але поки що ми — попереду всієї планети.

— Ти… це все відстежуєш?.. — запитала Лора розуміючи, що бути стороннім спостерігачем у такій делікатній справі навряд чи можливо.

— Відстежую, водночас приймаючи безпосередню участь. Минулого року, після бійні у Сьєрра-Ліоне я хотів все покинути, але Фурія мене переконала продовжити збір інформації. Вона каже, що до арештів і посадки торгівців зброєю вже “рукою подати”. Ми клепаємо звіти один за одним, люди гинуть тисячами, а та “рука” все ніяк нікого не схопить.

Степан тяжко зітхнув. Він казав Ларисі, що йому не подобається те, що він робить, але вона навіть не уявляла, чим саме він займається. Що ж трапилось у тій країні?.. Запитувати вона боялась, але, мабуть, щось серйозне, раз він хотів все кинути...

— Щоправда, там, на місці, у мене є ще одна робота, яку я люблю, але цю — цю я ненавиджу.

— А навіщо тобі Горбач?.. — запитала Лора, бо місцевий рекетир ніяк не в’язався у неї з міжнародною контрабандою зброї.

— Горбач? — Степан знизав плечима, — Та тут один авторитет втрачає свої позиції, а він раніше співпрацював з ліванцями і ті завозять в Україну нелегалів, котрі потім їдуть до Європи транзитом через нас, а ще ці ліванці штовхають фальшиві долари в Києві. І оскільки їхній “дах” вже не при справах, то інші “поважні люди” хочуть трохи навести лад. Дрібні місцеві розбірки. Потрібні хлопці, що вміють махати кулаками. Розважаюсь, у вільний час, — він усміхнувся, не дивлячись на Лору, і прикусив губу.