Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Єдиноріг втік, як тільки відчув небезпеку. Добре, що я встигла злізти з його спини і озирнутися. І зараз… зараз я не вірила своїм очам.

Тому що за десять метрів від мене на дюну приземлилася величезна масивна бестія. Квадратна сплюснута голова, розділена на дві частини величезної ікластої пащею, великі темні очі, яскраво-жовте забарвлення. Очевидно, щоб не сильно виділятися у піщаній місцевості. Від драконів цих бестій відрізняла лише неповороткість та одна пара лап.

Я ще раз окинула бестію поглядом і подумки застогнала. Саме в цей момент віверна скинула червоний шкірястий чубчик. Ознака приналежності до дуже рідкісного роду віверн — королівського.

А ще це означало, що ця бестія не тільки зла і готова кинутися в бій, а й дуже небезпечна. Отруту королівських віверн не навчилися виводити з організмів людей. Вона смертельна.

— Лорейн, назад! — почулося звідкись ліворуч.

Я різко обернулася і в сутінках побачила дві чоловічі постаті. Ріхтан і… Зiанар?!

— Я ж просила тебе залишитись у таборі, — прошипіла я собі під ніс.

Віверна знову закричала, відштовхнулася лапами від піску і, піднявши невелику бурю, злетіла вгору. Але явно не збиралася відлітати. Швидше оцінювала обстановку.

— Ми про це поговоримо пізніше, — запевнив мене некромант, опинившись поряд.

— Майстер Юнара десь тут, — не відреагувала я на його випад.

— Ми її спіймаємо? — то був уже Зіанар. І він здається зовсім не розумів, у що ми щойно влипли.

— Треба знайти студентів і якнайшвидше звідси забратися, — чаклун не виглядав стурбованим. — Я затримаю її, коли нападе. Знайдіть всіх. У того каменя тіло. Не знаю, чи студент живий. Але почніть звідти.

— Зіанар, перевір, — скомандувала я і повернулася до Ріхтана. — Ти гадки не маєш, наскільки небезпечні королівські віверни і як їм протистояти.

— Натомість знаю, як вбивати.

— Ми не вбиватимемо її!

— Що? — чоловік із недовірою зиркнув не мене. — Лорі, ти у своєму розумі?!

— У своєму, — я закотила рукави плаща. — Вона найвища. Вона розумна. Вона найближчий родич дракона. Ми не вбиватимемо її.

— Сподіваюся, ти не збираєшся тягти її до столиці.

— Ми її не впіймаємо, — я похитала головою. — Неможливо пiймати королівську вiверну. Вони надто розумні. Допоможи Зіанару. Якщо хтось із студентів загинув, ти зможеш знайти їхні тіла, використавши магію смерті. І відкриєш портал. Я займуся нею. Давай!

Я бачила, що він збирається сперечатися. Обурюватись. Говорити, що я не права. Що лізу на рожен і невиправдано ризикую. Але натомість кілька секунд мовчки дивився мені в очі, а потім поспішив до ельфа.

У повітрі знову заляпали крила, почувся протяжний крик королівської віверни, вона заходила на атаку. Темрява урізала мої шанси на успіх, а висвітлити частину простору навколо себе було б помилкою. Я б тільки допомогла бестії не схибити.

— Я знаю, що ти мене розумієш! — крикнула я, посилюючи голос. — Ми не хочемо бійки! Дай нам піти!

Віверна з гуркотом приземлилася на пісок за десять метрів від мене, нахилила голову вбік і подивилася так підозріло, ніби я їй щойно збрехала.

— Ми шукаємо друзів, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів від страху. — Ми заберемо їх і підемо з твоїх територій.

Не знаю, що я зробила неправильно, але віверна розкрила пащу і глухо утробно загарчала.

— Ми не забиратимемо твою здобич, — нарешті зрозуміла я, піднімаючи руки долонями вперед. — Наші друзі не твоя здобич. Ми не торкнемо тебе. Обіцяю.

"Брешеш", — прошелестіло в голові.

Я здригнулася, подумавши, що мені здалося. А потім знову подивилася на віверну. Вона сиділа на місці, не рухалася і ніби чекала на відповідь.

— Чому я брешу? — питання зірвалося з язика до того, як я змогла придумати відповідну відповідь.

“Тому що вам потрібна віверна. Я чула вашу розмову. Ви хочете моєї смерті”.

— Якби я хотіла тебе вбити, думаєш, не напала б? Так, нам потрібна віверна, але не для того, щоб убити.

Я відчула хвилю нерозуміння, яку транслювала мені бестія. І замість слів, я відкрила перед нею свою свідомість та пам'ять. Показала, що ми хочемо зробити, детально згадала для неї розмову з Дітом Варандом, що виверну ми відпустимо. І що вся наша задумка лише велика вистава.

"Ігри", — з невдоволенням пророкотала віверна.

— Для тебе ігри, — погодилася я. — Для нас шанс на найкраще життя. Усі ми за щось боремося.

— Лорі!

Віверна сіпнулася, витягла шию і плюнула отруйною слиною на пісок у бік Ріхтана. Некромант вчасно зреагував, стрибнув і поставив щит.

— Все гаразд, — відповіла я чоловікові. — Ви знайшли майстра Юнару та студентів?

— Так. Двоє непритомний. Але всі живі.

"Вони наблизилися до моїх територій", — відповіла віверна, недружелюбно поглядаючи у бік некроманта.