Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

– Чарівно! Прекрасно! Чудово! – щебетала вранці Жарея, радіючи першій відвідувачці своєї ще не відкритої майстерні. – Ви – справжня революціонерка, пані доглядачко. Я також хочу таку зачіску. Благаю, зізнайтеся, хто ваш перукар?

– Подобається? – Міка не приховувала іронії.

Кравчиня кивнула з непідробним азартом.

– Дуже сміливо! Обов'язково підстрижуся до нашого відкриття. Ну ж бо, не мучте мене невідомістю. До кого мені звернутися?

– Лікар Чейна охоче позбавить вас волосся, причому безкоштовно.

– Безкоштовно? – Руді кучері злетіли хвилею, на ледь зачепленому пудрому обличчі з’явилася відверта недовіра. – Стривайте, він ще й перукарем працює? Звісно, без ліцензії? – у тоні Жареї переважало несхвалення. – Любитель… Не страшно довірити свою красу непрофесіоналу?

«Хто ж знав, що Чейна, розглядаючи подряпини на потилиці, впустить свічку мені за комір? Добре хоч не розгубився, а відразу хлюпнув водою, бо слова про стрижку налисо виявилися б пророчими», – Міку розбирав сміх.

Так, зараз їй хотілося сміятись, а всього годину тому вона ледь не накинулася на недолугого лікаря з кулаками.

– Ідеально рівно! – тим часом захоплювалася Жарея. – Як під лінійку. У нього тверда рука і чіпке око. Треба ризикнути. Зачекайте-но, запам'ятаю образ… Трохи нижче вух… Поверніться, будь ласка. Дивовижна чіткість ліній!

«Ще б пак! Якби він і тут напартачив, я б точно не стрималася», – Міці не подобалося зображати манекен.

– Райл заходив? – запитала вона, припиняючи крутитися на вимогу співрозмовниці. – Від нього ні слуху, ні духу.

– Спить у мене. А що?

– Емм… Та просто…

– Архів же закритий!

– Угу.

– Прислати його в магістрат?

– Ні, не треба. – Міка більше не намагалася зрозуміти логіку їхніх стосунків. – Він знайшовся, і це добре. Нехай відпочиває.

Вона замовила новий «парадний» мундир і разів п'ять повторила, що фантазія – це сучасно, проте стандарти Келіварії все ж таки в пріоритеті. Знову похвалила ескізи, на одному з яких навіть розгледіла своє обличчя. Пообіцяла обов'язково прийти на відкриття, побажала удачі й погодилася, що біле – минуле століття, а колір парного молока – вкрай прогресивно.

– Що у планах? – Тимор чекав за порогом майстерні.

– В'язниця й особисте життя.

– Вони погано поєднуються. – Він і не думав усміхатися. – До речі, той «випалювач» у лікарні.

– В цьому місті вистачає злочинців і без нього. – Міка запізно зрозуміла, наскільки грубо це прозвучало, і постаралася виправитись. – Я хочу зрозуміти, що насправді бачив Нат Лиска тої ночі, коли загинув Уфін, – пояснила, хоча ніколи раніше не обговорювала розслідування зі сторонніми. – Він бреше, як дихає, і чим сильніше його притискають, тим більше з'являється домислів.

Незважаючи на те, що «пані доглядачка» не збиралася залишати центр міста, візник ходив за нею по п'ятах.

«Розпорядження пана Даріана», – визнав без зайвих вивертів.

Вона не заперечувала. Стеження чи охорона – у будь-якому разі з ним було спокійніше.

– Вас не пустять до нього, – сказав Тимор поблизу розшуку. – Пан Мавк поїхав у передмістя, а без його підпису… Нишпорки дотримуються правил у таких справах.

Вітер ворушив незвично коротке волосся, лоскотав ним обличчя, холодив потилицю. Міка запхнула розпатлане пасмо за вухо, і воно відразу ковзнуло назад, цілячись в очі.

– Я й не збираюся йти крізь парадний вхід. Мені вистачить віконця.

«І Ректу», – хотілося вірити, що той не забув прохання і вже обробив Ната своїм безвідмовним: «Я законослухняна людина. Я розповім Міловіці правду».

– Сподіваюся, вийде, – байдуже кинув Тимор.

– Вам також цікаво?

– Анітрохи.

Але Міка бачила: його очі спалахнули інтересом. Навряд чи в Шазілірі знайшовся б хоч хтось, кого не займала справа колишнього голови Жовтої ради.

Щоправда, історія заміжжя Блекки Чарри спричиняла не менше пересудів.

Похмура сіра стіна виходила на одну з вуличок, що вели до головного майдану. Нерівне кам'яне мурування виглядало занадто грубим і разюче контрастувало з будівлями навпроти. У ґратчастих вікнах не було скла, фундамент місцями просів і потріскався, шматок покрівлі звисав над тротуаром, загрожуючи незабаром впасти на голову комусь із перехожих.

– Нате! – тихо покликала Міка, розуміючи: це почує не лише він.

– На допиті! – гаркнули у відповідь.

Здається, не стражник, хоча хто його зна…

– Сусід?

– Сусідка! Глуха, панянко?

– Вибачте!

– Іди ти зі своїми вибаченнями!

Звичайна «культурна» розмова…

Міка помітила глузливий погляд Тимора і рішуче попрямувала до входу. Пройшла повз службовців, що й не звернули на неї уваги, зазирнула до чергового.