Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Гадаю, там багато дурні, — зневажливо мовив Квоут, пішовши назад до шинкваса. — Головне ви дізналися.

Хроніст опустив погляд на сторінку.

— Здається, ви обділяєте ті події увагою.

— Якщо вам конче треба дізнатися всю історію, можете знайти її деінде, — сказав Квоут. — Суд бачили десятки людей. Уже існують дві повні письмові розповіді. Не бачу потреби у третій.

Хроніст був вражений.

— Ви вже розмовляли про це з істориком?

Квоут гортанно реготнув.

— Ви говорите, наче покинутий коханець, — він заходився витягати з-під шинкваса стоси мисок і тарілок. — Будьте певні, що ви перший, хто чує мою історію.

— Ви згадували, що є письмові розповіді, — нагадав Хроніст, а тоді вирячив очі. — Хочете сказати, що написали мемуари? — у голосі писаря вчувалася дивна, майже голодна нотка.

Квоут нахмурився.

— Та ні, — і шумно зітхнув. — Я брався за щось подібне, та відмовився від цього, бо ідея кепська.

— Ви дописали аж до суду над собою в Імрі? — запитав Хроніст, глипаючи на папір перед собою. Лише тоді до нього дійшло, що він досі тримає перо над сторінкою. Заходився відкручувати й чистити латунний кінчик пера ганчіркою, виражаючи своїми рухами безмежне роздратування. — Якщо ви вже записали все це, то могли б і не допустити, щоб я останні півтора дня мордував собі руку.

Квоут спантеличено наморщив чоло.

— Що?

Хроніст енергійно потер перо ганчіркою. У кожному його поруху добре відчувалася ображена гідність.

— Я мав знати, — промовив він. — Усе аж надто добре сходилося, — він гнівно зиркнув угору. — Ви знаєте, у скільки мені обійшовся цей папір? — Хроніст сердито показав на сумку, в якій лежали заповнені аркуші.

Квоут просто витріщився на мить на Хроніста, а тоді засміявся: до нього раптом дійшло.

— Ви неправильно мене розумієте. Я закинув мемуари десь за день. Написав кілька сторінок. Та навіть менше.

З обличчя Хроніста зникло роздратування, і воно стало присоромленим.

— О…

— Ви дійсно схожі на ображеного коханця, — весело промовив Квоут. — Господи милостивий, заспокойтеся. Моя ­історія незаймана. Ваші руки торкаються її першими, — він похитав головою. — В записуванні історії є щось особливе. Я, здається, не маю до цього хисту. Вийшло зовсім не так, як треба.

— Був би дуже радий побачити, що ви написали, — сказав Хроніст, нахилившись уперед. — Навіть якщо це всього кілька сторінок.

— Це було доволі давно, — відповів Квоут. — Я, може, вже й не згадаю, де ті аркуші.

— Вони у вашій кімнаті, Реші, — радісно озвався Баст. — На письмовому столі.

Квоут тяжко зітхнув.

— Басте, я намагався проявити люб’язність. Насправді там немає нічого такого, що варто було б комусь показувати. Якби я написав щось варте прочитання, то писав би далі.

Він зайшов на кухню, і з підсобки залунали приглушені звуки метушні.

— Гарна спроба, — тихо мовив Баст. — Але це безнадійно. Я намагався.

— Не вчи мене, — сердито відповів Хроніст. — Я знаю, як витягнути з людини історію.

Із підсобки долинули нові звуки ударів, сплеск води, грюкіт дверей, що зачинилися.

Хроніст поглянув на Баста.

— А хіба ти не мусиш піти допомагати йому?

Той стенув плечима й іще більше відкинувся на спинку стільця.

За мить Квоут вийшов із підсобки, несучи обробну дошку й миску, повну щойно вимитих овочів.

— На жаль, я досі не розумію, — промовив Хроніст. — Як може існувати вже дві записані оповіді, якщо ви ніколи не записували цього самі й не розмовляли з істориком?

— А вас ніколи не притягали до суду? — весело сказав Квоут. — У судах Союзу ретельно ведуть записи, а церква одержима цим іще більше. Якщо ви відчайдушно бажаєте деталей, можете попорпатися в їхніх книгах письмових свідчень і протоколах відповідно.

— Може, й так, — погодився Хроніст. — Але ваша розповідь про суд…

— Була б нудна, — перебив Квоут. Він закінчив чистити моркву й почав її різати. — Нескінченні офіційні промови й читання «Книги Шляху». Це було нудно переживати й було б нудно повторювати.

Він висипав нарізану моркву з дошки до миски, що стояла поряд.

— Та я, напевно, все одно надто затримав нас в Університеті, — додав Квоут. — Нам знадобиться час на дещо інше. Дещо таке, чого ніхто й ніколи не бачив і не чув.

— Реші, ні! — стривожено вигукнув Баст, різко випрямившись на стільці. З благальним виразом обличчя показав на шинквас. — Буряк?

Квоут опустив погляд на темно-червоний коренеплід на обробній дошці так, ніби здивувався, побачивши його там.

— Реші, не кладіть буряку в суп, — попросив Баст. — Він огидний.

— Басте, багато хто любить буряк, — сказав Квоут. — А ще це здорова їжа. Корисна для крові.

— Ненавиджу буряк, — жалісно промовив Баст.

— Що ж, — спокійно відповів Квоут, — оскільки я закінчую готувати суп, мені й обирати, що в нього піде.

Баст зіп’явся на ноги й потупав до шинкваса.

— Тоді про це подбаю я, — нетерпляче сказав він і зробив такий жест, ніби когось відганяв. — Ідіть принесіть ковбасу та якийсь із отих жилавих сирів, — підштовхнув Квоута до сходів, що вели до підвалу, а тоді з бурмотінням увірвався на кухню. Невдовзі з підсобки залунали торохтіння й гупання.

Квоут поглянув на Хроніста й широко, ліниво всміхнувся.

***

До шинку «Путь-камінь» почали стікатися люди. Вони надходили по двоє й по троє, пахнучи потом, кіньми та свіжо­скошеною пшеницею. Сміялися, розмовляли й засипали чисту дерев’яну долівку січкою.

Хроніст не сидів без діла. Люди нахилялися вперед, не встаючи зі стільців, часом розмахуючи руками, а часом говорячи з неквапливим завзяттям. Писар із беземоційним обличчям шкрябав пером по сторінці, раз у раз сягаючи до чорнила.

Баст і чоловік, який звав себе Коутом, спокійно працювали разом, як команда. Подавали суп і хліб. Яблука, сир і ковбасу. Пиво, ель, холодну воду з насоса на задньому подвір’ї. Була й смажена баранина для охочих, а також свіжий яблучний пиріг.

Чоловіки й жінки всміхалися й розслаблялися, раді дати відпочинок ногам і посидіти в затінку. Зала наповнилася легким гудінням розмов: люди пліткували із сусідами, яких знали все життя. Летіли на всі боки знайомі обрáзи, м’які й нешкідливі, наче масло; друзі спокійно сперечалися про те, чия черга замовляти пиво.

Але за всім цим у залі ховалося напруження. Чужинець його нізащо не помітив би, але воно там було, похмуре й мовчазне, наче підводна течія.

Ніхто не говорив про податки, війська чи про те, як почав замикати двері на ніч. Ніхто не говорив про те, що сталося в шинку напередодні ввечері. Ніхто не придивлявся до ділянки добре начищеної дерев’яної підлоги, де від крові не зосталося й сліду.

Натомість лунали жарти й оповідки. Молода дружина цілувала чоловіка, а решта зали свистіла й гукала їй. Старий Бентон спробував задерти ціпком поділ спідниці вдови Кріл і захихотів, коли вона його ляснула. Двійко малих дівчаток із вереском і сміхом ганялись одна за одною довкола столиків, тимчасом як усі дивилися на них і всміхалися з любов’ю. Від цього ставало трохи легше. А більше нічого й не можна було зробити.

***

Двері шинку різко розчахнулися. Всередину з яскравого полуденного сонця посунули