Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Ранок був тихим, майже неприродно спокійним. Віолетта сиділа за круглим дерев'яним столом у невеликій затишній їдальні. Лола сиділа на високому стільчику поруч, розсіяно водила ложкою по тарілці, поки Жозефіна терпляче годувала її маленькими шматочками круасана, змоченого в теплому молоці з медом. На столі стояли тарілки з багетами, вершковим маслом і абрикосовим джемом, а поряд – порцелянова чашка з кавою.

Віолетта ж майже нічого не їла. Вона обпиралася ліктями на стіл, обхопивши руками своє обличчя, ховала щоки, що спалахнули гарячим рум’янцем. Її губи ледь помітно тремтіли – усмішка, яку вона намагалася приховати.

Вона досі відчувала його дотики. Тепло його долонь на своїй шкірі. Його подих на шиї. Його очі, повні темної пристрасті.

– Ще, – пробурмотіла Лола, вимагаючи ще шматок круасана.

– Лоло, ти щойно доїла, – м'яко нагадала Жозефіна, але однаково відрізала ще шматок і поклала перед нею.

Жозефіна скоса подивилася на Віолетту. Вона мовчала досить довго, але тепер явно більше не могла стриматися.

– Віолетто, – її голос був тихий, але твердий. – Ти могла б хоча б попередити мене, що збираєшся кудись піти вночі.

Віолетта стрепенулася, збентежено вирівнялася в кріслі.

– Вибач… я не думала, що вона прокинеться, – пробурмотіла, хлопнувши себе долонями по гарячих щоках. – Зазвичай не прокидається…

– Але вона прокинулася. І плакала, коли тебе не знайшла, – Жозефіна зітхнула, поправляючи пасмо волосся за вухо.

– Вибач… – тихо повторила Віолетта.

Вона потягнулася до газети, яка лежала складена на столі. Розгорнула її машинально, намагаючись приховати напруження. Але щойно її погляд впав на першу шпальту – пальці стиснули папір.

«Принц-вигнанець – він повернувся».

Віолетта завмерла, вдивляючись у текст – далі про Врунґільду і що він працював на неї. Серце пропустило удар.

Вона прочитала це двічі, перш ніж до кінця усвідомила зміст. Вбивство. І згадка про нього – принца-вигнанця. Аларіона.

Віолетта повільно опустила газету, обережно, щоб не привернути зайвої уваги. Але Жозефіна вже помітила, як змінився вираз її обличчя.

– Що сталося? – насторожено запитала вона.

Віолетта похитала головою.

– Нічого… – прошепотіла вона.

– Дай сюди, – жінка забрала газету і прочитала статтю. 

– Я знаю, що ти думаєш, мамо… – Віолетта подивилася на Жозефіну поверх чашки кави. 

Жозефіна стисла губи. Вона сіла навпроти, акуратно поклавши серветку на коліна, і уважно подивилася на доньку.

– Ти вирішила всі свої проблеми? 

Віолетта повільно видихнула, обережно поставила чашку на стіл.

– Майже… – сказала вона з відтінком іронії. – Я на межі між загрозою для себе та спокоєм.

– Гадаю, я маю забрати Лолу. Ви не маєте бачитися, доки все остаточно не вирішиться.

– Мамо… 

– Не сперечайся, Віолетто, – Жозефіна нахилилася вперед, її погляд став ще гострішим. – Інакше я зроблю так, що ти не вийдеш з цього дому.

– Він однаково сюди зайде, – сказала вона тихо.

– Тоді на нього чекатимуть… А далі – тюрма.

– Не впевнена, що хтось із них здатен його затримати… – вона всміхнулася куточком губ. – Твоя спроба здати його обернеться лиш для нас бідою. Не для нього.

Жозефіна мовчала. Але в її очах Віолетта побачила страх. І цього було досить.