Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Світ закрутився, мов вир. Дівчина заплющила очі. А коли розплющила — побачила перед собою стіни своєї кімнати в гуртожитку.

Приміщення здавалося водночас знайомим і чужим. Вона вдивлялася у кожну деталь — стареньке ліжко з потертою ковдрою, полиці з книгами, ледь прим’яту штору. Серце билося тривожно. Радіти чи сумувати — вона не знала.

— Ні! — раптом почувся переляканий вигук.

У кутку, згорнувшись у клубочок на ліжку, сиділа її копія. Хоч і подібна зовні, та вираз обличчя — сповнений страху — робив її зовсім іншою. Вона була схожа на загнану істоту, готову кинутися навтьоки.

— Я не повернуся! — заявила дівчина на ліжку. — Я знищила артефакт! Повернення неможливе!

Віка ще не встигла й рота відкрити, як зрозуміла: принцеса зробила це навмисне.

— А й не треба повертатися, — знизала плечима Віка, розглядаючи себе збоку. — Я прийшла лише забрати артефакт. Щоб ми більше ніколи не могли помінятися тілами.

— Справді? — принцеса трохи розслабилася. Вона повільно опустила руки і перестала ховати обличчя у коліна.

— Так. Я залишаюся у твоєму світі, — з полегшенням видихнула Віка. — Тільки ще хочу побачити маму.

Вона обернулась і вийшла з кімнати.

Коридори гуртожитку здалися сірими й вицвілими. Пошарпані стіни, іржаві поручні, подекуди оббиті плитки на сходах — усе це виглядало настільки нереальним після магічних лісів і сяючих палаців.

Надворі стояла рання весна — ще похмура, холодна. Дерева тільки-но вкривалися першими бруньками, а небо висіло низько й важко, сіре, наче свинець.

Віка, не вагаючись, застрибнула у трамвай, проїхала кілька зупинок «зайцем» і нарешті дісталась знайомого під’їзду. Серце затремтіло в грудях, коли вона натисла на кнопку дзвінка.

У квартирі було тихо. Ледь чутно пахло смаженою картоплею.

— О! Привіт! — мама зустріла її з кухонним рушником у руках. — Чого так рано? Ти ж обіцяла у вихідні…

— Скучила! — щиро відповіла Віка й міцно обійняла матір. — У мене все добре, мамо.

— Якась ти дивна сьогодні, — примружено сказала жінка, але лагідно усміхнулася. — Іди мий руки. Обід ось-ось буде готовий.

І побігла на кухню, залишивши дочку саму у вітальні, яка вже здавалася іншою — не менш чарівною, ніж ті замки в іншому світі.

— Бабусю, привіт! — весело вигукнула Віка, заходячи до кімнати.

Старенька тепло їй усміхнулась.

— Ти гарнішаєш із кожним днем, — сказала вона загадково.

Віка підбігла й міцно обійняла маленьку, худеньку бабусю з витонченим макіяжем на обличчі. На пальцях — блискучі кільця, у вухах гойдалися старовинні сережки. Навіть у домашньому халаті й м’якому кріслі вона виглядала елегантно, по-своєму велично.

— Поспішай, — бабуся лагідно поплескала внучку по руці. — У тебе не так багато часу.

Віка здивовано відсторонилась і глянула їй у вічі.

— Біжи! — повторила та з тією ж ніжною усмішкою. — Я пригляну за ними.

І в ту саму мить Вікторія все зрозуміла.

— Бабусю… ти з роду Сріблястих кішок?

— Моя розумна дівчинка! — хихотіла старенька. — Ну, йди, йди… Ще буде нагода все обговорити.

Після цих слів Віка повеселішала. Якщо бабуся так сказала — значить, усе справді буде добре.

Вона тихенько вислизнула з квартири, обережно причинивши двері, й щодуху побігла назад до гуртожитку. Стрибала через сходи, мов дитина, не стримуючи радості, вже уявляючи зустріч із Темним.

У кімнаті горіло світло. Відчинивши двері, Віка зіштовхнулась поглядом із принцесою. Та вже прийшла до тями і більше не виглядала як налякана тваринка.

— Пробач мені! — не встигла Віка й кроку ступити, як Лаеналія заговорила. — Мені було страшно… і самотньо. Я навіть не уявляла, що мій вчинок завдасть комусь шкоди.

Віка мовчала, не поспішала перебивати й заспокоювати. Нехай скаже усе, що має.

— Вибач… але я не повернусь у свій світ, — зітхнула принцеса і простягла руки. На долонях лежали уламки артефакта, розбитого на кілька частин. — Без нього мене звідси не витягти. А твою душу незабаром перетягне туди… той світ.

— Це неважливо, — нарешті зважилась сказати правду Віка. — Мені подобається твій світ. І… я люблю Темного.

Вона сказала це з такою щирістю, що обличчя її засвітилося усмішкою.

— Мене там чекають пригоди, — додала вона з радістю. — Тож…

Останні слова лунали вже крізь сяйво — дівчина почала повільно зникати у просторі.

Принцеса в цю мить остаточно зрозуміла: ця дівчина — не ворог. Вона благословляє її на життя у світі, який саму Лаеналію лякав і відштовхував.

— Стій! — вигукнула вона, щосили намагаючись сказати найважливіше. — Я подбаю про твоїх рідних! Чесно! Мене ніхто ніколи так не любив… Я все зроблю правильно, обіцяю! І мене вже взяли на другорядну роль у серіалі!

Вона торохтіла, плуталась у словах, намагаючись нічого не забути.

— Я відновлю артефакт! — вигукнула раптом, щиро зрадівши власній думці. — Правда! Ти зможеш відвідувати нас і бачитися з мамою!

Принцеса ще щось кричала їй услід, та Віка вже не чула. Одним порухом вона опинилась зовсім в іншому місці.

І знову — велика зала людського замку. Простір навколо дихав тишею, але відчувався якимсь урочистим, мов усе завмерло перед початком чогось нового.

Не встигла Віка й видихнути, як одразу опинилася в міцних чоловічих обіймах, без жодної можливості навіть поворухнутись.

— Це були найстрашніші хвилини в моєму житті, — прошепотів Міхаель їй на скроню, обдаючи теплим подихом.

Магічка тихенько вийшла з кімнати, залишивши закоханих наодинці.

Кілька днів потому, навівши лад у людському королівстві, караван вирушив у зворотний шлях — до краю ельфів. Під час однієї зупинки, коли вечірнє небо забарвлювалося у багряні й лавандові відтінки, Міхаель озвався:

— Ну що, готова до подорожей?

— До подорожей?.. — здивовано перепитала Віка, ще не до кінця вірячи у своє щастя.