Читати книгу - "Тінь гори"

Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути.

Людина — це в’язниця. Я промовчав.

— Карлі такий ти подобаєшся,— просто сказала вона.— Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі.

— Де ти була, Лайзо?

Вона розреготалася.

— Ти справді хочеш знати?

— Лайзо, досить уже про бажання щось знати.

Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови.

— Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї?

— Як багато в тебе партнерів на цей момент?

— Шестеро. Ну...

— Шестеро?

— Хай там як...

— Шестеро?

— Хай там як, останнім часом Риш багато медитує...

— Ой ні.

— І вивчає багато йоги...

— Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому.

— Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова.

— Які слова?

— Слова, які десь почув Риш і сказав мені.

— Які слова?

— Образа — це незадоволена потреба чи бажання,— озвучила вона.— Ось що я намагалася тобі донести.

Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший,— шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов.

— Звучить гарно,— визнав я.

— Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні.

— Гаразд,— посміхнувся я.

— Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються.

— Наскільки вони не кумедні?

— Зовсім не кумедні.

— Зовсім?

— Я навіть бурмотіла,— зізналася вона.

— Ти бурмотіла?

— Так.

— Бурмотіла?

— Думаю, ти міг чути мене кілька разів.

— Щодо дратівливих речей, які я робив?

— Так.

— Наприклад?

— Ну, для початку...

— Ні, не кажи. Я не хочу знати.

— Це може бути корисне для твого зростання,— мовила вона.

— Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла.

— Розумієш,— сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок.— Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш?

— Думки й почуття. Я... думаю, що розумію.

— У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше.

— А можна розголосити незадоволене бажання?

— Я маю звільнитися від тебе,— заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка.

— Новий спосіб відмовитися від цукру.

— Він мені більше не потрібен. Не зараз,— сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі.— Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі.

— А як щодо незадоволеного бажання?

— Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене?

— Можливо.

— Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш?

— Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру...

— Це все я. Це все йде від мене.

— І це те, чого ти жадаєш?

— Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так.

Вона була сильна. Вона була чудова.

— Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо.

— Справді?

— Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби.

— Ти справді так вважаєш?

— Це надзвичайно, Лайзо.

— Я знала, що ти зрозумієш,— мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення.— Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими.

Постійне тепер, яке ти постійно ділиш з чиїмось тепер. Непогане визначення в’язниці.

— Я тебе чую.

— Я хочу знати, як це — бути собою, тільки собою.

— Вперед, Лайзо.

Вона посміхнулась і стомлено зітхнула.

— Це звучить досить егоїстично, але воно не так. Насправді це щедро, ну, знаєш, не лише щодо мене, але й щодо тебе і Карли. Усе це дозволило мені вперше зрозуміти нас. Усе це дозволило побачити, які ви схожі, ти й вона, і наскільки ви обоє відрізняєтеся від мене. Ти розумієш це?

У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі.

Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати,— лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії.

— Нова ти — це щось надзвичайне,— тихо мовив я.

— Дякую,— лагідно сказала вона.— І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати