Читати книгу - "Будденброки"

сьогодні вранці з Гамбурга і тепер водить навколо глибоко посадженими очима, пастор Тібуртіус та його дружина, що не побоялися довгої дороги з Риги й також прибули на урочистість: Зіверт Тібуртіус закинув на плечі кінчики довгих, тоненьких баків, і його маленькі сірі очі час від часу несподівано розширюються, стають дедалі більші, мало це вилазять з ямок… Клара дивиться поважно, суворо, майже понуро і часом торкається рукою до чола: в неї все болить голова… До речі, вони привезли Будденброкам чудовий подарунок: величезного, набитого бурого ведмедя, що стоїть на задніх лапах з роззявленою пащею; пасторів родич застрелив його десь у глибині Росії. Тепер ведмедя поставили внизу перед сходами — він тримає в лапах тацю на візитні карточки.

До Крегерів приїхав у гості син Юрген, поштовий урядовець з Ростока, скромно одягнений, тихий чоловік. Де перебував Якоб, не знав ніхто, крім матері, з роду Евердіків, м’якосердої жінки, яка потайці продає столове срібло, щоб послати грошей позбавленому спадку синові… Дами Будденброк теж тут: вони щиро раді з щасливої родинної події, але це не заважає Пфіфі відзначити, що дитина кволенька на вигляд; її матері, а також Генрієті й Фрідеріці доводиться, на жаль, погодитися з нею. Зате бідна Клотільда, сива, худа, терпляча й голодна, зворушена словами пастора Прінгсгайма та сподіванкою на торт і шоколад… Із чужих присутні пан Фрідріх-Вільгельм Маркус і Зеземі Вайхброт.

Пастор звертається до кумів, нагадує про їхні обов’язки. Один із них — Юстус Крегер… Консул Будденброк спершу хотів якось обминути його.

— Не призводьмо старого до безглуздого марнотратства! Йому й так кепсько. Щодня сварки з дружиною через сина, останнє майно тане, з горя він уже перестав навіть дбати про свій вигляд! А ви ж знаєте, що як ми візьмемо його в куми, він подарує дитині цілий сервіз із кутого золота й слухати нічого не захоче!

Та коли дядько Юстус довідався, що в куми планують Стефана Кістенмакера, консулового приятеля, він так образився, що довелось таки брати його. Та й золотий келих, якого він подарував хрещеникові, на радість Томаса Будденброка, виявився не вельми важкий.

А хто другий кум? Хто цей білий, як голуб, поважний старий добродій у високо зав’язаній краватці і в чорному сурдуті м’якого сукна, з задньої кишені якого виглядає кінчик червоної хусточки? Він сидить у найзручнішому кріслі, схилившись на ціпок. Це бургомістр доктор Евердік. Яка подія! Перемога! Багато хто не розуміє, як це могло статися. Господи боже, така далека рідня! Будденброки притягли, мабуть, старого за чуба… І. справді, консул разом з мадам Перманедер вдалися до хитрощів, до невеличкої інтриги. Власне, першої радісної хвилини, коли з’ясувалося, що матері й дитині вже не загрожує ніяка небезпека, це ще був просто жарт.

— Хлопчик, Тоні! Тепер можна кликати в куми хоч і самого бургомістра! — вигукнув консул.

Але Тоні вхопилася за цю ідею і поставилась до неї дуже поважно. Потім і сам консул добре її обміркував і вирішив спробувати. Почали вони з дядька Юстуса; той послав свою жінку до її братової, дружини торговця деревом Евердіка, якій, у свою чергу, довелося трохи «підготувати» старого свекра. Справу довершив шанобливий візит Томаса Будденброка до голови міста…

Та ось годувальниця знімає чепчика з голови дитини, пастор обережно виливає дві чи три краплі із срібної, позолоченої всередині мисочки на ріденький чубчик малого Будденброка й повільно, з притиском вимовляє імена, якими його охрещено: Юстус, Йоганн, Каспар. Потім проказує коротку молитву, і родичі підходять поцілувати в чоло тиху, байдужу істоту і побажати їй щастя… Тереза Вайхброт підступає остання, і годувальниці доводиться трохи нахилити до неї немовля; зате Зеземі обдаровує його аж двома дункими поцілунками, і між першим та другим проказує:

— Люба моя дитено!

Через три хвилини гостей уже частують солодощами в салоні й у вітальні. Пастор Прінгсгайм, у довгому церковному уборі, з-під якого виглядають широкі, начищені до блиску черевики, і в жабо, також тут; він спиває холодні вершки з гарячого шоколаду і з прояснілим обличчям провадить веселу, жваву розмову, що, за контрастом з його проповіддю, справляє на всіх величезне враження. Кожен його порух ніби каже: «Дивіться, я можу забути про свій сан і стати звичайним веселим мирянином!» Прінгсгайм чоловік спритний і вміє кожному сподобатись: із старою пані Елізабет він трохи масноязикий, з пані Перманедер — ласкавий, лукаво-жартівливий, а з Томасом і Гердою — світський балакун. Мало не кожне слово в нього підсилене округлим жестом… Час від часу він отямлюється, згортає на колінах руки, закидає голову, нахмурює брови й прибирає суворого виразу. А як сміється, то хапливо, з присвистом, затягує крізь зуби повітря.

Раптом з коридора долинає гомін, сміх слуг, і в дверях з’являється незвичайний вітальник — Гроблебен. Гроблебен, у якого на кінчику кістлявого носа вічно, за всякої пори року, висить довгаста крапля і ніколи не падає. Це робітник з консулових комор. Він має в господаря ще й підробіток — рано-вранці приходить на Брайтештрасе, збирає виставлене за дверима взуття і чистить його в переході внизу. Та на родинні свята Гроблебен з’являється ошатно вбраний, з квітками, крапля гойдається в нього під носом, і він плаксивим, масним голосом виголошує промову, після чого дістає винагороду. Але приходить він не тому!

На ньому чорний сурдут — з консулового плеча, — чоботи, намащені дьогтем, і синій вовняний шарф, обмотаний круг шиї. В руці, худій, червоній руці, він тримає великий букет бляклих, уже трохи переквітлих троянд, що помалу осипаються на килим. Він блимає маленькими запаленими очима і, мабуть, нічого не бачить… Він спиняється в дверях, тримаючи перед собою троянди, і відразу починає промову. Пані Елізабет після кожного слова підбадьорливо киває йому і часом помагає якою реплікою, консул дивиться на нього, звівши біляву брову, а дехто, наприклад, пані Перманедер, затуляє хусточкою рота.

— Я бідний чоловік, шановне панство, але маю чутливе серце, і коли в домі господаря мого консула Будденброка радість і щастя, то я й собі радію всією душею, бо завше бачив від нього саму тільки ласку. Отож я й прийшов від щирого серця привітати пана консула, і ласкаву пані, і всю достойну родину, і хай дитина росте здорова, бо ви заслужили того перед богом і людьми, таких хазяїв, як консул Будденброк, не багато знайдеться, він має добре серце, і господь за все йому віддасть…

— Добре, Гроблебене! Гарно сказано! Щиро вам дякую! Але нащо було купувати троянди?

Проте Гроблебен ще не скінчив, він натужує свій плаксивий голос