Читати книгу - "Будденброки"

на неї найбільше враження справив параграф про «скарб, який може бути знайдений на землі, одержаній у посаг, і який на випадок розлучення як складова частина посагу має бути повернений», Про той неіснуючий скарб Тоні розповіла всім: Іді Юнгман, дядькові Юстусові, нещасній Клотільді, дамам Будденброк із Брайтештрасе, які, до речі, дізнавшись про Тонину халепу, згорнули руки на колінах і перезирнулися, занімілі з подиву, що доля їм послала ще й таку радість, Терезі Вайхброт, у якої знову вчилася Еріка Грюнліх, ба навіть сердешній мадам Кетельсен, що з багатьох причин анічогісінько не втямила…

Нарешті настав день, коли суд виніс ухвалу про розлучення. І Тоні виконала останню формальність: попросила в Томаса родинні папери і власноручно записала в них цю подію… Тепер лишалося звикати до нового становища.

І вона мужньо звикала: з непохитною гідністю пропускала повз вуха найдошкульніші колючки дам Будденброк, з невимовно холодним виразом не добачала Гагенштремів і Меллендорфів, коли здибалася з ними на вулиці, і зовсім відмовилася від товариського життя, що, зрештою, вже давно перенеслося з батьківського дому в дім її брата. Вона мала родину: матір, Томаса, Герду, мала Іду Юнгман, Зеземі Вайхброт, що по-материнському піклувалася про неї, мала Еріку; про її аристократичне виховання Тоні дуже дбала і, мабуть, пов’язувала з нею свої останні, потаємні надії… Так вона жила, і так минав час.

Згодом, не відомо як, дехто з. родини взнав те «слово», злощасне слово, що тієї ночі вихопилося в пана Перманедера. І що ж він сказав? «Іди до біса, паскудо!»

Так скінчилося друге заміжжя Тоні Будденброк.

ЧАСТИНА СЬОМА

Розділ перший

Хрестини!.. Хрестини на Брайтештрасе!

Здійснилося все те, про що мріяла, що бачила в уяві своїй мадам ІІерманедер, коли ходила вагітна. В їдальні коло столу обережно й нечутно, щоб не заважати врочистій церемонії, яка відбувається поряд у залі, служниця доливає збитих вершків до гарячого шоколаду, в чашки у вигляді мушлів, з позолоченими вушками, що одна коло одної стоять на великій таці… Тим часом служник Антон крає (височенний торт у формі башти, а мамзель Юнгман, відстовбурчивши мізинці на обох руках, накладав цукерок і живих квітів на срібні тарелі, а тоді, схиливши набік голову, оглядає їх допитливим оком…

Ще трохи, і всі ці чудові наїдки будуть запропоновані гостям, коли ті перейдуть із зали до вітальні й до салону. Хоч би всім вистачило — адже сьогодні тут зібралися й далекі родичі. Правда, надто далеких немає, бо через Евердіка вони поріднилися з Кістенмакерами, а через цих останніх з Меллендорфами і так далі. Неможливо провести межу… Та Евердіки є, навіть в особі голови родини, доктора Каспара Евердіка, теперішнього бургомістра, якому вже минуло вісімдесят років.

Він приїхав каретою і, спираючись на паличку й на руку Томаса Будденброка, піднявся сходами нагору. Його присутність додав святові ще більшої урочистості… А сьогодні свято безперечно має бути врочисте, як ніколи!

Бо там, у залі, перед заквітчаним столиком, що править за олтар, промовляє молодий пастор у чорній мантії і білосніжному, накрохмаленому, великому, як млинове коло, жабо, а висока, кремезна, вгодована жінка, вбрана в пишну сукню червоних і золотих кольорів, тримає на своїх пухких руках потонулу в мереживах та атласних стрічках маленьку істоту… Спадкоємця! Продовжувача роду! Будденброка! Чи ви розумієте, що це означає?

Чи розумієте тиху радість, з якою цю звістку, перше, пошепки сказане слово надії принесено з консулової господи на Менгштрасе? Розумієте німий захват, з яким пані Пермапедер, почувши звістку, кинулась обнімати матір, брата і — вже обережніше — невістку? І ось настала весна, весна шістдесят першого року, він уже існує і приймає таїнство святого хреста — той, на кого віддавна покладалося стільки надій, про кого стільки говорилося, через кого стільки намучився доктор Грабов… Ось він, довгожданий, вимріяний, виблаганий у господа бога, такий непоказний на вигляд.

Маленькі рученята перебирають золоті шнурки на корсетці годувальниці, голівка в блакитному мереживному чепчику лежить на подушці трохи боком, байдуже відвернена від пастора, і очі з якимось старечим виразом дивляться на залу й на родину. В цих очах із дуже довгими верхніми віями блакить батькових зіниць і карість материних дали ясний, золотаво-брунатний колір, що міниться залежно від освітлення, а в їхніх куточках обабіч носа залягають глибокі синюваті тіні. Вони передчасно надають чотиритижневому, ще добре й не сформованому личку якогось характерного виразу і аж ніяк не прикрашають його. Але, бог дасть, це не ознака чогось поганого, адже в матері теж є тіні, а вона цілком здорова… Та хай там що, а дитина жива, і то хлопчик, того в домі така радість.

Він живий, а могло бути й інакше. Консул ніколи не забуде, як місяць тому добрий доктор Грабов, відійшовши нарешті від матері й дитини, потиснув йому руку й сказав:

— Дякуйте богу, любий друже, бо ще трохи, і…

Консул не зважився запитати, що тоді було б. Він з жахом відганяє від себе думку, що це довгождане малесеньке створіння, яке прийшло на світ навдивовижу тихо, могла спіткати та сама доля, що й другу Тонину донечку… Але він знає, що місяць тому мати й дитина пережили страшну годину, і, щасливий, сповнений ніжності, схиляється до Герди, яка сидить перед ним у кріслі поряд із свекрухою, схрестивши на оксамитовій подушечці ноги, взуті п лаковані черевички.

Яка вона ще бліда! І якої дивної, незвичайної краси додає їй та блідість, густі каштанові коси і загадковий погляд, не без іронії спрямований над пастора. Це пан Андреас Прінгсгайм, pastor marianus[64], що після наглої смерті старого Келінга, незважаючи на свій молодий вік, перейняв обов’язки головного пастора. Руки його молитовно складені під самим підборіддям, задертим догори. В нього русяве кучеряве волосся і кістляве, гладенько виголене обличчя, на якому проступає то фанатична суворість, то лагідне просвітлення; через це-міміка його здається трохи театральною. Прінгсгайм походить із Франконії, де він кілька років був душпастирем невеличкої лютеранської громади серед суцільних католиків. Від намагання говорити чисто й патетично вимова його набуває дуже своєрідного забарвлення: голосні звучать глухо й протягло або з раптовим наголосом, а «р» прикро деренчить на зубах.

То тихим, тремтливим, то знову гучним голосом він складає хвалу господові, і вся родина слухає його: пані ІІерманедер, що під величною поважністю ховає свій захват і гордість, Еріка Грюнліх, вже майже п’ятнадцятирічна міцна дівчина з зашпиленою на голові косою і рожевим, як у її батька, обличчям, Христіан, що приїхав