Читати книгу - "І будуть люди"

— Та чого ти до мене присікався? — розсердився Микола.

— А в твого брата Івана? — не вгамовувався той. — Он він зараз зуби скалить, а виростуть йогу лопуцьки — вовком витиме! От куди ти своїх синів оприділиш, Іване?

— А я знаю? Хіба що в начальники...

— Тьху! І що за несерйозна людина! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи! — Повів осудливими очима на дядьків, що спробували засміятись, і до Гінзбурга: — От ви, товаришу секретар, і розтолкуйте: де шукати порятунку, щоб жебраків не плодити?

— Порятунок, товариші селяни, є, — звівся Гінзбург. Нахилився вперед обперся долонями об дубову, заляпану чорнилом кришку стола. — Є порятунок! Про це я вам теж скажу... А зараз дозвольте відповісти товаришеві... Пробачте, не знаю, як ваше прізвище...

— Грицай, — підказав Ганжа.

— Бачите, товаришу Грицай, перерозподіляти землю більше не будемо. Категорично заборонено перерозподіляти землю, бо це не врятує, а навпаки...

— А що ж нас врятує?

— Врятує кооперація.

— Це що, під одним рядном спати, з одної миски сьорбати? — вигук із задніх рядів.

Ганжа звівся, строго подивився туди: ану, хто там язиком ляпає? Виходь наперед, якщо ти уже такий нетерплячий, та розкажи, де набрався куркульських отих побрехеньок! І дядьки, що були загомоніли всі зразу, поволеньки стихли та й знову повернулися до Гінзбурга.

— Товариші, ніхто вас силувати до кооперації не буде. І під одним рядном покотом не кластиме... Скільки у вашому селі душ, товаришу Ганжа?

— Сімсот тридцять дві особи.

— То яке ж рядно потрібне, щоб ним усіх ваших людей вкрити? — розпалюючи веселі вогники в очах, запитав Гінзбург присутніх. — От бачите, вам смішно! Бачите, до яких безглуздих вигадок вдаються куркулі та їхні підголоски, щоб скомпрометувати ідею колективізації… Запам’ятайте раз і назавжди, товариші селяни: ніхто й ніколи силоміць не буде вас заганяти до кооперації! Саме життя переконає вас, що трудящому селянинові нема іншого виходу, аніж кооперативне господарювання...

— Воно, товаришу секретар, гарно вас слухати, — подав і свого глека до капусти Іван Приходько. — Воно-то, конешно... Тіки ж ви, вибачайте на слові, не знаєте наших людей... Тут чужих биків запряжеш ув одного плуга, та й то норовить один одному око вийняти рогом. А ви хочете, щоб наші дядьки гуртом одного плуга перли... Он у сусіда мого оженились два сини та й живуть при батькові. То день і ніч ятрівки гризуться, як скажені собаки, все роботи поміж собою не поділять. А оце недавно й долівки вже розмежували... Або, приміром, Протасій... Та хто з ним в одного плуга впряжеться, той білий світ прокляне! Ти вперед будеш тягти, а він упиратиметься. Ти впрешся — він наперед тоді пертиме. Отак і оратимуть до самого скону, доки й бур’яни з головою покриють! — під схвальний сміх закінчив Приходько.

Протасій же сидів, наче не про нього й мова йшлася. Смалив собі цигарку, насунувши шапку на очі, а коли Іван скінчив — тільки плечима здвигнув, мов одганяючи набридливу муху.

Гінзбург більше не сперечався. З власного досвіду знав: дядька голим словом не візьмеш, мітинговими закликами не переконаєш, та й питання ж таке, що за один вечір не вирішиш. Запустив, як то кажуть, думку у голову, хай тепер ворушиться потихеньку. Тому посміявся разом з усіма, перейшов до інших справ:

— Як у вас із школою, товариші селяни? От товариш Ганжа скаржиться, що ніяк не може домовитись: будувати нову школу чи не будувати...

— Та чого ж, ми не проти — загомоніли довкола. — Коли треба, то що ж...

— Скільки в селі дітей шкільного віку?

— Та щитайте, що без двох сотня, — відповів Ганжа. — В цій галузі наш народ не ледачий...

— А скільки охоплено школою?

— Шістдесят три...

— От бачите: тридцять п’ятеро не навчається! Хіба це порядок, товариші?.. По дорозі я у вашу школу заїхав. Прямо скажу: аби я був дитиною — не пішов би у таку школу! Тіснота, темрява, стеля от-от обвалиться, печі димлять... Чужих дітей, і то жалко в таку школу посилати, а це ж ваші діти. Що вони вам скажуть, як виростуть? От, мовляв, поміщиків і капіталістів повалили, про нове життя галасують, а нас в старорежимному церковноприходському приміщенні морили... Ганьба це, товариші селяни! А тобі, товаришу голова, в першу чергу повинно соромно бути...

— Бачиш, товаришу, ми вже збирали селян по цьому питанню, — почав пояснювати Ганжа, сердито суплячись,

— Ну, до чого домовились?

— В тому й біда, що з нашими людьми легше на бантині разом зависнути, ніж до пуття про щось домовитись! Одні кричать, що треба вносити гроші на школу від їдока, а другі — по кількості землі, від десятини...

— Я думаю, що від десятини буде справедливіше.

— А як у кого дітей немає! — голос від порога. — Котрі бездітні! То їм за віщо платити?

— Треба платити усім!.. Школа, товариші, не приватна крамничка, а наша загальна справа... Тому ніхто не повинен ухилятися від внесення коштів. До того ж у новому приміщенні не тільки діти навчатимуться, а працюватимуть і лікбези. Бо Радянська влада, товариші селяни, одним із найголовніших своїх завдань поставила ліквідацію неписьменності. Так що й бездітним школа потрібна!

— Та вже деякі ходять, — знову не витримав Приходько. — Он Василь Передерій як вийде до дошки, дак тільки бульби носом пуска. Впотіє так, мовби дві копи змолотив.

— А ти не потієш? Кажи, не потієш?..

— Я, Василю, якщо й потію, то з пользою для науки. А від твого поту тільки мокриці заводяться...

— От вийдеш надвір, я тебе побалакаю! — пообіцяв сердито Василь, а Ганжа постукав долонею по столу: ану, тихше! Звівся, обвів поглядом людей:

— Товариші, давайте дотримуватись порядку! І без реплік... Які ще будуть запитання до товариша Гінзбурга?

Запитання були. І було їх до біса. Чи подешевшає крам? Які пільги будуть цього року для маломіцних господарств? Питали про товариства по спільному обробітку землі: як складатися докупи, коли в мене, приміром, кінь, а у сусіда — плуг? Чи можна гуртом заорендувати парову молотарку? А якщо можна, то де і за яку ціну? І за готівку чи в кредит? Приходько Микола цікавився, чи будуть обкладати додатковим податком культурних господарів. Бо пішла така побрехенька, що будуть. А якщо будуть, то нехай тоді товариш секретар дасть пояснення, як це пов’язати із закликом радянської влади зміцнювати господарство. Його ж брата цікавило інше: як пожива Чемберлей і що замишля світова буржуазія проти нашої власті?

Гінзбург аж охрип від напруження, від задухи. Накурили ж так, що аж лампа почала гаснути.

Запитували б, мабуть, до самого ранку, та Ганжа змилосердився над Гінзбургом:

— Годі на сьогодні! Погомоніли, і досить. Товариш же, може, й натомився з дороги, йому й відпочити пора.

Зважаючи