Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » І будуть люди 📚 - Українською

Читати книгу - "І будуть люди"

516
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "І будуть люди" автора Анатолій Андрійович Дімаров. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «І будуть люди» була написана автором - Анатолій Андрійович Дімаров, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "І будуть люди" в соціальних мережах: 

Пророчі слова великого Тараса, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» стали непохитним переконанням і Анатолія Дімарова: останній рядок цього твердження він узяв за назву одного з кращих своїх творінь. Хоч у ньому йдеться про найтрагічніші сторінки життя українського селянства періоду колективізації-Голодомору, хоч до нашої Незалежності ще залишалися довгі десятиліття. Річ у тім, що беручись за написання роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини. Зате вона цупко трималася за свої наративи — третину твору цензура скоротила. Нині ця правдива історія започаткувала нову сторінку у своєму життєписі: видавництво «Фоліо» перевидає її без купюр, а недавня 12-серійна екранізація роману здобула визнання як перша в країні історична родинна сага.

ISBN 978-966-03-8681-5 (Великий роман)
ISBN 978-966-03-9593-0
© Є. Н. Дімарова, С. А. Дімаров (правонаступники), 1964, 2006
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформ­лення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 210
Перейти на сторінку:

Анатолій Дімаров

І будуть люди

Частина перша

Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?

Десь позаду лишилося єпархіальне училище — на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами і короткими сніданками з пісними, як обличчя начальниці, супами.

І з незмінним глузливим прізвиськом: «шльонки».

Воно прилипало разом із формою. З першого ж дня, коли до батьків виходила уже не їхня дитина, а незнайома дівчинка, — в строгому платтячку, темному фартушкові, з переляканими оченятами, — аж до тієї довгожданої миті, коли доросла дівчина зривала із себе тісну остогидлу форму, — вона була «шльонкою».

Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» — і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь — не багатий священник, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, — казенне; і суп, який ти їси, теж казенний, і ліжко, на якому ти спиш, — казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.

Тож не дивно, що вона так і не прижилася в училищі. Величезні класні кімнати, холодні лункі коридори, спальні зі строгими шеренгами вузьких ліжок, закутий важкими кам’яними стінами двір і убогий клаптик неба над ним — усе це весь час гнітило її, сковувало рухи, гасило сміх.

Як вона виглядала щороку літні канікули! Скільки невідкладних справ чекало на неї!

Спершу треба було оббігати широкий, не відгороджений жодними стінами двір. До всього приглянутися, з усім привітатись. Погладити соняшника, притулитися до груші, зірвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву і, хрумкаючи, надкусити її, вимазуючи землею червоного, радісно усміхненого рота. Повоювати з квочкою, привітатися із сусідським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, — на радість і татові, й мамі. І то нічого, що швидка на розправу матуся почастує «дорогу гостю» віником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’є, що ніскільки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тільки «для годиться». Бо навіщо ж тоді й бити дитину, як вона не кричатиме?

Тож, витерши легенькі сльози, біжить Таня у нові свої мандри.

І так з дня на день, на цілісінькі три місяці, які спершу здаються неосяжними, а під кінець — такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.

А все ж літо, незважаючи на його скороминучість, не втрачало ніколи своєї принади для Тані. Бо, крім усього іншого, воно давало їй тата, маму, сестер, брата й діда.

Тата треба було поважати і слухатись, маму можна було трохи не слухатись і дуже любити, з сестрами й братом — битись-миритись, а до діда — бігати в гості.

Діда по матері звали Никифором. Був він чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий ціпок і поношену бороду. Він, здається, весь вік тільки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою і, що найстрашніше, казав, що він не має в серці Бога. Мама ж покірно зітхала, нищечком від тата витирала фартушиною очі, а діти нетерпляче виглядали старого. Приносив їм дід, повернувшись із мандрів, гостинці, від нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.

Повернувшись із мандрів до Хоролівки, він завжди зупинявся в сусіда і потай посилав по їхню матір. Мама приходила від діда з червоними очима, часто сякалася в фартух і щось примовляла до себе, а після обіду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», підкликала дітей, давала їм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкі, на салі засмажені, перепічки і тихенько наказувала:

— Понесіть, дітки, своєму дідусеві. Та коли вертатиметесь, то стережіться, щоб тато не побачив.

Дід сидів на лаві — умитий, розчесаний, у свіжій татовій сорочці, урочистий, як Бог. Приймав від дітей обід і наділяв їх гостинцями.

— Оце, дітки, земляні горіхи, вони за окияном ростуть.

А під кінець — по копійці. Копійки — нові, наче дід оце щойно їх накарбував.

Діти, завмерши, чекали, поки дід пообідає. Потім підсідали до нього, нашорошували вуха.

— Оце, дітки, був я на Капказі, — починав свою розповідь дід — Там го-ори — на чому тільки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують... А мерик, він, сучий син, під землею сидить!..

Пізніше зрозуміла Тетяна, що «мериками» дід називав американців. Тоді ж думала, що мова йде про чортів, які живуть на «Капказі»: нарили вони там собі нори та й чатують на чесних людей.

Найбільш захоплено слухає старого брат Федько. Чорні циганкуваті очі його так і світяться, губенята нетерпляче посіпуються.

— От виросту, я теж по світу піду, — нахваляється він.— Тільки я, діду, пішки не ходитиму. Я на коні буду їздити!

— Де ж ти, Федьку, коня собі візьмеш? — цікавиться дід.

— Украду!

— Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, — гладить дід непокірне смоляне волосся на голові онука, і не розбереш — жартує він чи говорить серйозно.

У Федька — «дідова кров», про це знають усі. Сестри — біляві, з м’якими рисами обличчя, з лагідними очима, схожі на батька, Федько ж — як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться — так іскри очима і креше. І якщо тато ніколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до гріха.

Вперше тато дуже побив його, коли Федькові йшов восьмий рік. Прибіг сусід, постукав у двері:

— Панотче, йдіть та рятуйте свого малого!

Тато, як лежав на канапі в підштаниках, так і вискочив надвір:

— Що з ним?

— Та прибігли від Хоролу мої, кажуть, що Федько із циганами злигався, мандрувати з ними збирається!

Тато вдягнувся уже на вулиці — на бігу. Ряса так і лопотіла на ньому, він біг, забувши про сан, і богомільні перехожі сахалися, перелякані незвичним виглядом батюшки.

Циганський табір висіявся барвистими шатрами на утоптаному мочарі понад річкою. Ґвалт, регіт, веселий натовп городян, шо зійшлися на безплатну виставу, оточив обідраних, схожих на бісенят циганчуків, які витанцьовують перед ними, простягаючи складені в ложечки долоні: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Курява пливе з-під їхніх ніг, просівається на сонці, як на золотому решеті, осідає на кучеряві голівки, замурзані личка. Забачивши попа, вони підбігли до нього, але не на них — на синка свого, вмліваючи від сорому й гніву, дивився панотець. На свого Федора, що витанцьовує так, наче й народився в оцьому пекельному таборі. Замість акуратного костюмчика на ньому якесь дике лахміття, картуза уже зовсім немає; молотить щодуху пилюку босими ногами, наставляє долоню: «Красивий, багатий, позолоти ручку!»

Розгніваний панотець до вечора «наводив позолоту» своєму синкові. Федько спершу дряпався та кусався, а потім, побачивши, що татове зверху, не витримав — заревів від образи та болю.

Вдруге тато побив дуже Федька, коли той почав курити і вчив синка сусіда-крамаря пускати дим

1 2 ... 210
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І будуть люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І будуть люди"