Читати книгу - "На скрижалях історії"

Після Нового року отримав і він листа від дружини й двоюрідного брата Никонора з Михайлівни. Душа душу чує, а серце серцю вість подає. Так кажуть українці. Брат сповіщає, що колишня Іванова дружина вже вийшла заміж за якогось учителя математики Філіпченка, два старші синочки в дитячому будинку, дочка Галя з нею, найменший синок Боря живе з тещею.

Начальник КВЧ листи вручив зекам, коли вони зібралися біля вогнища в Пересоли. Лист дружини довго блукав по лісових таборах, вуглик у нього обгорілий. Вона пише в такій офіційній, казенній манері, що стало навіть смішно: «Іване Борисовичу! Дозволь мені вийти заміж, бо ждати тебе десять років немає сенсу».

Візники возять колоди з далекої лісової дільниці, кілометрів за дванадцять. Зранку холодно, мороз далеко за сорок п'ять. Мете, завихрює й жбурляє в обличчя колючими порошинами. Поки добралися на місце, розвиднилося. Валянки, ватяні бушлати, рукавиці, аж ніяк не зігрівають. Коні вкрилися памороззю. Хотіли їхати далі вглиб тайги, аж тут нагодився верхівець із Окуньків і повідомив, що наказано всім зекам негайно повертатись у табір.

Мороз посилився до 52 градусів. Поки дотягли ноги до Окуньків, хоч і бігли за саньми по-собачому, замерзли, як цуцики. Коней розпрягли зеки, які чекали на них, а візники — мерщій відігріватися в бараки. Багато з них повідморожували щоки, носи, пальці, а Іван, коли роззувся, то шкіра з великих пальців на ногах залишилась у валянках. У барак до них, обморожених, зайшов лікар Попко. Оглянув усіх і сказав, що немає нічого страшного.

А до Івана:

— А тобі потрібно перев'язати рани, більше за всіх обморозився. Пришлю до тебе лікпома.

Це була молода дівчина з Кавказу Ганна Сабошвілі. Вона змастила маззю обморожені місця й потім суворо слідкувала за тим, аби він не ходив багато, не розтирав рани на пальцях. Ніколи не думав, що обморожене так довго гоїться. Як не важко було ходити, але таки пішов попрощатися із своїм Колего. Не думав, що для нього найдорожчою істотою стане кінь. А той ніби розуміє, що хтось уже інший його запрягає, поглядає на Івана. На прощання віддав коню свою пайку хліба, те, що було в нього з найціннішого. І вони розлучилися. Коля довго озирався, мотав головою, ніби хотів щось сказати.

Запрягає Колю вже не Іван, а зек Корженко. Уся Іванова душа тріпотить при цьому. Може це асоціюється з тим, як прощався з дітками вдома в Михайлівці, а може, коли стояли його діти й дружина під явором у центрі села в час його від'їзду на каторгу. Усе в душі перемішалося, переплелося. Немає волі, дітей, дружини й ось останнього друга забрали від нього. Як же назвати таке життя?

А життя людське складне, це постійне й вічне прощання з батьками, що відходять у потойбічний світ, дитинством, товаришами дитячих ігор, першим невинним коханням, а потім і з скороминучою молодістю, прощання з розбитими мріями й рідними місцями, могилами батьків, волею і, навіть, з надією на визволення.

Довелося йому тривалий час пролежати в бараці. Тут знаходяться хворі пелагрики й цинготики. Головний лікар — Попко. Цей аферист влаштувався сюди по блату. Як кажуть, сліпий зрячим не стане, тож і він грубий, і далекий від медицини. При огляді хворих Іван запитав його:

— Чому обморожене так довго лікують?

— Через декілька днів заживе, як на собаці!

А Іван не може взути ні черевиків, ні валянок, а вже минуло два місяці. Лікпом Сабошвілі відвідує його через день, перев'язує рани, а розмовляє з сильним грузинським акцентом:

— Лікар Попка поганий лікар!

Іван дізнався, що вона закінчила медичний інститут, але тут займають посади не по освіті, а за законами тайги.

З перев'язаними ступнями далеко ходити не може, але відвідує й другу половину бараку. Тут днювальним земляк із Черкащини Чиричукін, з ним вони теревенять про все. Їхня гутірка плавно перетікає на тему їжі, бо голод, який панує скрізь у таборах, доводить зеків до найгострішої боротьби за існування.

На Окуньки прийшла весна. Вона тут починається в травні. Іванові відморожені пальці загоїлися. Якось вранці днювальний побудив зеків раніше звичайного. З'ясувалося, що їхній барак затоплює вода. Як і інші він стоїть над самою річкою. Раптова тала вода прорвалася в середину. Почали виловлювати своє взуття. Начальник УРЧ з'явився на порозі у рибальських забродах і став викликати зеків за списком. Почув Іван і своє прізвище.

Усіх зеків першої категорії викликають на етап. Коли почали збирати свої убогі речі, начальник УРЧ оголосив:

— Нічого брати не потрібно! Ви сюди ще повернетеся!

Пункт призначення — невеличкий табір № 32 у верхів'ї річки Лодьми. З усіх бараків набрали душ сорок, кожному зеку видали багор, значить поведуть на сплав лісу аж до Архангельська.

Навіть удень світять ліхтарі «летюча миша», бо верхівки вікових ялин десь угорі зімкнулися своїм гіллям і над табором зависли сутінки. У наметах темно, через невеличкі віконечка світла пробивається обмаль. Поки снідали, бугор Сабуров приніс чотири пари черевиків для тих, хто у валянках. Він зі злістю лає начальника цього табору Оксова:

— Звір, а не людина: нічим йому не докажеш, що є розпорядження начальника сплаву Журавльова, щоб 32-а дільниця