Читати книгу - "На скрижалях історії"

На притоці Лодьми вже почалася робота. Зеки скидають колоди в річку, як з триповерхового будинку. Вода розлітається навсібіч, ніби купається тут якийсь велетень. Звідсіль вони й почали свою роботу. Завдання — не допускати, щоб колоди залишалися десь на обміллі, аби деревина не зупинялася на повороті річки, утворюючи залом. Бригаду поділили навпіл: одна частина на лівому березі, інша на правому. Усі повинні йти слідом за сплавним лісом. Така робота, такий етап зекам до душі, бо вони себе почувають нібито на волі. Коли за ними йде інша бригада, діє верховий зв'язок.

З ними два охоронники, але вони до виконання робіт не втручаються. Наступного дня надвечір, підійшли берегом Лодьми до Окуньків, назустріч їм під'їхав верхівець, який сповістив:

— Шобло Сорокіна із своїми валетами розграбували в таборі всі ваші шмотки.

Закипіла у «політичних» злоба на «друзів народу». Бугор Сабуров запитав бригаду:

— Ви згодні провчити мерзенних урків?

Усі згодилися дати прочухана блатним. Так усією бригадою, з баграми й увірвалися несподівано в барак, де містилася бригада з Сорокіним на чолі.

На верхніх нарах чотири блатні компанії, плутаючи рамси, шпиляють в карти, метають банк. «Політичні» скомандували блатнякам:

— А ну миттю всі вниз!

Дехто, не чекаючи поки вурки злізуть із нар, устигли крюками стягти кількох. Уже й Сорокін із головними блатними внизу. Він відразу вкурив, що зараз буде непереливки й подав голос:

— Що вам, громадяни, потрібно?

Тоді Сабуров йому популярно розтлумачив:

— Якщо твої валети й все кодло не повернуть розграбованого в цих людей майна, то всім надаємо по бубнах, або ж замочимо.

Домовилися, що все майно кожному буде повернуте, а за з'їжене, компенсують грошима, ураховуючи все до дрібниць.

На Півночі готуються до сплаву лісу, як в Україні до жнив. На катищі вже скинули дрібний сорт лісу в річку. Коли прийшла сюди бригада Сабурова, на воді стояв невеликий пліт, готовий до сплаву. На ньому дощана будка, а в ній, як правило, діжечка дьогтю для змащування взуття, запас продуктів на кілька днів, казани для варива, дрова, відра, запас багрів та ін. Його провадять два вільняшки. Вони добре знають, коли пускатися вплав і де припалитися до берега, щоб зготувати обід. Коли вранці води багато, тоді бригаді роботи обмаль: бредуть собі берегом, понад річкою, розглядають тайгу, але вглиб не віддаляються. Коли ж, буває, річка виходить із берегів, розливається по низині, доводиться обходити далеко.

Удень сонце пригріває щедро, зате вночі холоднувато. У лісі зеленіє травичка, пробивається поміж торішньою сухою, заввишки в коліно й вище. Колоди запливають за очерет і кущі шелюжиння. Зеки їх спихають на бистрінь. Буває десь на мілині, зупиняється кілька колод, утворюючи затор. За них чіпляються інші й хвилин за двадцять у річці утворюється загата з безладно стиснутих водою колод. Тут уже не знайти ні початку, ні кінця-краю.

Ось тоді й з'являється робота для всієї бригади. З обох берегів річки сходяться зеки й баграми розтягують в усі боки деревину, ходячи по цій аварійній загаті, як лелеки по болоту. Треба бути насторожі, бо під ногами починають колоди тремтіти. Тоді потрібно як найшвидше втікати до берега, інакше понесе вода. А буває й так, вирвуть яку-небуть деревину, яка стояла сторчма, і з страшним шумом і тріском увесь затор провалюється за водою.

Трапляється, що конвоїр збоку бачить рух води, яка за секунду забере затор. Він подає умовний сигнал і всі стрімголов розбігаються. Коли ж вода стікає до русла, а ліс залишається на суші, тоді на плечах переносять колоди в річку. У випадку, коли затор не ліквідовується своїми силами, бо дуже широко розливається річка, бригада зупиняється відпочивати й сподівається на силу води, яка, як правило, завжди підсобляє. За затором спливають зламані на шматки, немов олівці, колоди.

За перший день бригада Сабурова пройшла кілометрів п'ятнадцять-двадцять. Річка Лодьма звертає вліво, кажуть, саме в цьому місці найчастіше утворюються затори. Бригадир вирішив тут заночувати. Розклали вогнище для зеків і для конвоїрів. Двоє цивільних робітників варять кашу. Верхівець привіз у мішках хліб. Повечеряли й зеки кулішем, як звуть в Україні рідку кашу. У цій стороні, у цей час ночі немає, а однак спати буде на одному березі вся бригада (переправились плотом із будочкою). Ночівку влаштував кожен сам собі, як зміг. На лісоповалі Іван із Срібним сплять поруч. У тайзі сухого бур'яну вистачає, назносять і мостять собі лігво: під боки верхній одяг, накривають усе ковдрою, зверху ще однією. Хтось придумав — «доїти корів», тобто точити сік із берез. Звечора, хто хоче, облюбовує собі дерево, продірявлює ножиком кору, вставляє дудочку, підставляє посудинку й п'є березовий сік. На сплаві харчі дають хороші, не те, що в таборі. Звісно, і настрій бадьоріший і вільніше дихається.

Стоять сонячні дні, вода тепла, можна ходити по ній босоніж. Зеки, як журавлі ключем, бродять понад річкою. Інколи доводиться відносити на собі колоди, які зачепилися за кущі лози чи очерету. По річці безперервним караваном пливе лісоматеріал, не встигають доганяти.

За кілька днів вода трохи спала, залишилися великі калюжі, що не сполучаються з річкою. В одній із них воду хвилює якась риба. Іван пропонує:

— Давайте прокопаємо канаву й спустимо воду з калюжі в річку, а щоб за водою не пішла риба, перегородимо вихід.

Так і зробили, а опісля виловили десятків два щупаків.