Читати книгу - "Яр"

— А шо, він де нігде не робе?

Брат питав про Максима, ми давно звикли розуміти одне одного з натяків, і називати ймення навіть не треба було.

— Нігде...

— Гребінці пиля? — знову поспитав Антін і ледь усміхнувся, — це я відчула з голосу. Такий несподіваний інтерес до Максима просто запаморочив мене, і я зірваним голосом протарабанила:

— І гребінці, і ложки, і зажигалки...

— Ма'ть, бігаєш, до його? — скосував на мене брат, і я похнюпилася.

Він устав, одійшов кроків на два, тоді знов обернувся, як це мав звичку робити, і вдавано сердитим голосом висварив мене:

— А тобі шо, у своїй хаті кісно?

Я з радощів аж заблимала на нього. Коли хотів сказати щось гарне, брат завжди починав грубіянити. Так поверне справу, що й не знаєш: вірити його словам чи своїй інтуїції.

— Скажеш, хай той... Побалакать, повідіму, треба.

І тепер уже пішов зовсім, за старою звичкою сутулячи спину.

Обідня перерва скінчилася, бо тітка Сеня хрипким голосом прогикала:

— Годі вже вам гобідать, густавайте!

Руки в мене аж мліли від утоми, але я весело підхопилася й першою добігла до гамазею, не чекаючи, доки прокліпається Надійка.

Цього вечора ми не домовлялися зустрічатись із Максимом, однак я не могла витримати, щоб не поділитись із ним радістю, я вийшла на вулицю й поплентала, куди очі бачать. І коли опинилась біля собору, де вчора чекав на мене Максим, ноги самі ступили в нешироку кривулясту вуличку. Стала тільки біля пофарбованого в біле штахетника, на мить затрималася й увійшла в таку саму білу хвіртку. Вікна будинку, де ще рік тому мешкав ceкретар райкому партії Бадаев, світилися тільки з причілка, але це були саме ті вікна, що мене цікавили.

Я відчувала — роблю негарно, так робити не слід, — але крок за кроком підступала ближче до запнутого білою фіранкою вікна. По тому стала шукати шпаринку, знайшла, побачила велику гасову лампу з не дуже викрученим ґнотом, а за нею — голову пані Ганни. Її в нас називали так усі, цей титул прилип до неї відтоді, як вона з'явилася в Ярі з приходом німців. Обличчя в пані Ганни було таке красиве, що мені аж серце заболіло. Якусь мить я дивилась на неї, не спроможна відвести погляду, потім заходилася шукати іншу шпаринку. У кімнаті хтось сидів, пані Ганна з кимось тихо розмовляла, і то був чоловік. Щілини ніде більше не виявилось і я нічого, крім темного, трохи рудуватого волосся пані Ганни не бачила. Та все було й так ясно. У тому притамованому чоловічому голосі я вгадувала Максима.

Я мов сновида вийшла в білу хвіртку і старанно зачинила її на гак. Уздовж вулички подимав теплий сухий вітер і різав очі піском, але я не помічала того. Значить, Максим повернувся до неї, повернувся, і в усьому винна я сама. Моя дурість і груба простакуватість відштовхнули його. Мені навіть не спало на думку винуватити когось іншого — Максима чи Антона, корінь зла ховавсь у мені самій, і в цьому я була переконана.

Приплентавши додому, я впала на ліжко і зайшлася голосом, затуляючи собі твар великою подушкою. На тій половині вже спали, бо ніхто й дверима не рипнув, і мені стало страшно прикро. «Я покинута всіма, і всіма забута, і нікому більше не потрібна», — тихо проказувала я. Крізь шибу заглядав низький червонястий місяць, і він, здавалося мені, теж сумний. Очі в нього були великі та смутні, а брови страдницьки зламані донизу. Місяць спершу дивився в одну шибку, тоді піднявся й заглянув у другу, тоді розсердився на мене чи, може, ще дужче засмутився, і покотив геть, брязнувши вікном об долівку, аж воно розиливлося довгою калюжею й почало витікати через поріг. Стежачи за його хрещатою плямою, я непомітно заснула, так і не роздягшись.

Уранці, відразу ж після наряду, прийшло двоє німців та поліцай і заарештували дядька Йовхима. Він був механіком і працював у майстернях.

— Гобікрав, гад, вагони, — повідомила тітка Сеня. — Гоцей-го поліцай каже — повкручував старі підшипники, а нові погобмінював на горілку, хай би він нею заллявся.

Тоді гарикнула на нас:

— Гану до роботи! Гочі повилуплювали!

У мене тремтіли руки й ноги, і довелося спертись на вагон. У тій Антоновій торбі, що я поклала в дерезі під плотом, були підшипники, нові, у промащеному папері вагонні підшипники.

Зібравшись із силами, я назвалася, ніби мені треба «кудись», а сама побігла до того закапелка, де ховали свої речі стрілочники. Антона там не було. Я в розпачі побігла до тупика, тоді повернулася назад і лише тепер угледіла його. Він разом зі своїм німцем стояв коло далекої стрілки й мирно цюкав молотком об колію. Рейка поймала той згук і несла його аж до мене. Я полегшено відітхнула й поплентала до своїх вагонів.

— Оле! — ще здалеку гукнула Надійка. — Ти ба, що сьодні? Вугілля! А хай би його! Будемо, як сажотруси.

Вагони й справді стояли не біля гамазеї, як ось уже скільки днів підряд, а навпроти чорної кучугури дрібного низькоякісного вугілля.

— А на наряді ж... — почала була я, та й не доказала. Тепер мені стало абсолютно байдуже, що робити й чого не робити. З Антоном усе обійшлося гаразд, а решта — дрібниці.

Увечері, після зміни, я заглянула в