Читати книгу - "Яр"

— Ти забрав оклунок? — поспитала я брата.

— Який оклунок? — буркнув він. — Ніякого я оклунка не сто...

Мені кров ударила в голову.

— Де Антось? То, ма'ть, він...

Я хотіла вже бігти й шукати небожа, та Антін швидко встав і схопив мене за руку:

— Сиди ото! Не твоє діло вобше. І скажу вам більше: не сунь свого носа...

Я сіла на лавку біля дверей, і він пустив мою руку. Останнім часом Антін похопив звичку вживати оте: «І скажу вам більше». Кому вам, коли нас у хаті всього двоє: він та я? Мені стало смішно, але думка знову навернулася на ті підшипники. «Невже ж Антін замішаний і в аваріях, про які в нас на станції так багато гомонять?» — подумала я, і мені стало моторошно.

— Антоне...

Брат мовчав.

— Скажи міні правду: дядька Йовхима пустять?

— На лисого Петра, — сказав Антін, кинув піджака наопашки і вийшов з хати.

— Пішов? — рипнула Паша.

Я кивнула. Вона приступила до колиски, що висіла над полом, і закутала Колька.

— Сьо'дні не прийде? — спитала знову Паша, і з її тону я зрозуміла що вона має на увазі Максима. — Підеш до його?

Я згадала вчорашні жоренця і тихо покрутила головою. Максим казав прийти під собор аж завтра, і цей час треба було якось перебути.

— Mo, шось на жорнах істерти? — спитала я сумним голосом, думаюча про те, коли в цьому домі нарешті настане спокій.

— А шо ти на їх тертимеш, — озвалася тихо Паша. — Ходьом їсти. Не казав, коли прийде?

Вона вже питала про Антона.

— Не казав, — мені хотілось кричати й плакати. — Накинувся й пішов.

— Ходьом вечерять.

Невістка вийшла, і знадвору почувся її протяглий низький голос. Вона кликала сина, що загрався на вулиці:

— Анто-о-сю!.. Анто-о-сю?...

Так гукали всі жінки в нашому Ярі. Я свою маму майже забула, вона вмерла ще десять років тому, але дуже добре пам'ятаю, як вона кликала мене: протягло, з наголосом на останньому складі: «Оле-е-нко!... Оле-е-нко?...» Мені тоді минав восьмий рік.

У  нашому Ярі кожен куток розмовляв чи не власним діалектом. Це містечко виросло над яром порівняно недавно — років, може, з півтораста тому. Його заселяли втікачі з розгромленого Катериною Другою Запоріжжя, з Полтавщини, Чернігівщини, з-над Дніпра й Дикого поля. Наш куток звався просто Черкасами. Діти балакали в нас по-своєму, і тільки коли йшли до школи, їхні голоси потроху ламалися й однаковіли. Антось казав: «Мо-омко, до-ойте прьо-они-ка», але ми, старші, те окання вже потроху забували, звикаючи до загальноярівської вимови. Та варто було потрапити на якийсь інший куток, і ми знов опинялися неначе в чужому краї.

Мені це часто спадало на думку, коли я слухала Максима, хотілося й самій розмовляти так, але брав незрозумілий сором, і я казала, як навчили мене вдома й на наших Черкасах, — майже так, за невеличкими винятками, бо дев'ять років проходила до школи, а то час не бозна-який.

Але того вечора Максим був небалакучий, хоч він особливою балакучістю ніколи й не відзначався. Я не знала, як змирити їх із Антоном, однак мусила це зробити хоч би там що. Я почала здалека:

— Вчора взяла в тітки Явдошки жоренця.

— Мати казала.

— Ой, такі важкі, шо... Насилу на плечах дотягла.

Максим не реагував, наче й не слухав.

— Не знаю, як назад пертиму... — ще раз закинула я.

Це розраховувалося на його здогадливість; невже не скаже: я тобі допоможу. І він таки не сказав — удав глухого.

— Хоч розколюй надвоє та в дві руці бери.

Мене вже починала хапати злість. Я пригадала свої позавчорашні мандри попідвіконню в пані Ганни. Чий то голос жебонів за фіранкою? Я спитала його:

— А де ти був тоді, як я до вас приходила?

Максим одповів не зразу.

— В Олега...

Тодішні тортури вже не здавалися мені чимось пекельним і згубним, зараз Максим сидів на колодці зовсім поруч, рука в руку, і я закинула перший гачок:

— Антін казав... що побалакать із тобою...

Максим тихо засміявся.

— Чому це він так?

— А він уже на тебе не сердиться, — вискочила я не моргнувши, хоч ті слова казав не брат, а його синочок, Антось.

— Так і сказав? — Максим скосував на мене.

— Угу...

— А більше він тобі нічого не розповідав?

— Нічого, а шо?

— Та... нічого, — промовив Максим, але я відчувала, що він не все добалакав. По хвилині-другій знову спитав: — Антін увесь час удома ночує?

— Еге.

— Відколи?

— Ну, як не на зміні...

Максим нахилився й почав щось креслити паличкою на землі. Я подивилась на те малювання, та в темряві не можна було нічогісінько розібрати.

— Шо ти малюєш?