Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 291
Перейти на сторінку:

Він розтер ногою поперед себе й кинув паличку за паркан собору — через голову.

— В яру знайшли поліцая, — сказав Максим трохи згодом, і я вся зіщулилась. Та він знову повернув до старого: — Отак-таки й переказав: побалакати?

Я машинально повторила:

— Побалакати...

А думала про те, що Максим недаремно пов'язав того поліцая з Антоном, просто й логічно, без жодних переходів. Значить, він про них обох і подумав разом? Голова мені пішла круга. Мої здогади підтверджував і Максим. Що він знає? Чи теж лише здогадується, як і я? Перед очима постала картина: Грицько нахилився до Надійки, Надійка розповідає про вбивство в яру, і Грицько підморгує моєму братові. А тоді й інша сцена — розмова вдома... Я тихо поспитала:

— Макси, а нашо вагонам оті... підшипники?

— Щоб колеса крутились.

— А без підшипників хіба не крутитимуться?

— Можуть од великої швидкости розплавитись осі.

Я подумала й ще спитала:

— А якщо підшипники... ну, старі?

— Теж можуть осі поплавитись або позаклинюватись. Навіщо це тобі?

Він уперше за той вечір несміливо поклав мені руку на плече. Від того по спині в мене пробігли приємні теплі мурашки — я це часом спостерігала за собою: інколи мурашки холодні, мов тебе крижаною водою пошнували, інколи ж теплі й приємні. Я притулилася до нього, стежачи за тим відчуттям, але тривожна думка не давала спокою.

— А шо буде, як осі... позаклинює?

— О Боже! — здивувався Максим. — На станції працюєш — а питаєшся в мене? Аварія буде. Увесь поїзд може піти під укіс, ось що. Більше запитань немає?

Максим якось вільно засміявся, тоді пригорнув мене й міцно поцілував — аж я мусила заплющитись, бо перед очима все пішло шкереберть. Ми сиділи на колоді під парканом собору, і мені спало це на думку в найнедоречнішу хвилину. На соборному цвинтарі було з десяток давно забутих могил, але я дуже боялася цих таємничих, нічиїх, ніким не доглянутих горбочків і врослих у землю поперехняблюваних плит із незрозумілими церковними літерами.

— Ходьом відціля! — встала я й потягла Максима за руку.

— Чого ти раптом?

Я махнула рукою на собор.

— Злякалась? — він мовчки встав і, коли ми вже відійшли на поважну відстань, несподівано здавленим голосом запитав:

— А ти б могла... вбити людину?

Я знала, що він має на увазі, і мені стало шкода і його, і себе, і Антона, але незрозуміла злість невідь і на кого розібрала мене, і я крикнула йому майже в обличчя:

— Усякі люди бувають!

Він одказав не зразу.

— Всякі... Твоя правда.

— Онисько хлопця встрелив, — сказала я й злякалася. То було визнання, присуд Антонові, і ми обоє це розуміли. Але я раптом одчула, як ота важка й нестерпно пекуча каменюка, що досі тиснула мені на груди, почала помалу зсовуватися, зсовуватися, і я полегшено відітхнула. Проблему, виявилося, можна розв'язати. Я, принаймні, розв'язала її для себе. І ми більше про це того вечора не балакали.

Максим проводжав мене до самої хвіртки, і я була йому за це вдячна. Коли поставали, спершись на соху воріт, я спитала:

— Завтра прийдеш... по жоренця?

Він відповів:

— Прийду.


Наступного вечора він таки прийшов. Був якийсь незвично сумний і сентиментальний. До хати заходити не хотів, але й вечір видався гарний: світив повновидий місяць, вітер ледь ворушив листя бузку, ми сиділи, притулившись одне до одного, і мовчали. Але в мені нуртував біс. Мабуть, правду кажуть: що більше за жінкою упадають, то вона стає примхливішою. Ні, я не пишалася, не гнула кирпу, мені просто не давало спокою те світле вікно пані Ганни, у яке я крадькома заглядала кілька днів перед цим. Я ще загодя поклала собі на думку будь-що розпитати Максима, бо найстрашніший вогонь, який запалює в собі людина, то вогонь ревнощів. Я розповіла Максимові все, що пережила того вечора, не проминула й найстрашнішого — свого негарного вчинку, хоч гіршого за той гріх досі не знала. Я вирішила бути до кінця чесною, далі нехай він розбереться сам.

— Ні, — сумно заперечив Максим. — Я вже тобі казав: ходив до Поповича.

І замовк. Я теж не знала, як порушити мовчанку. Зі мною часто траплялося таке: довго вагаюся, чи сказати, чи змовчати, нарешті наважуся і скажу, бо здається, ніби це найкращий вихід. А тоді починаю картати себе. Так сталося й цього разу. Максим мовчав. Чи мала я право так нізащо його кривдити? На чому базувались мої підозри? Ніби я чула за шибою схожий голос? І хіба ж я тоді взагалі могла щось чути? Я була, мов п'яна, мов несамовита, і людині в такому стані може приверзтися що завгодно. Зараз Максим зведеться й ніде собі, і матиме цілковиту рацію. Людське серце — надто тендітна річ, і до нього торкатись нечистими руками не дозволено.. Місяць якось образливо дивився на мене одним оком у продухвину між бузковим листям. Максим заворушився, і в мені все похололо.

— Нам треба остаточно поговорити з тобою.

Я так і знала й нічого кращого навіть припустити не могла.

— Ти мене чуєш?

— Угу, — тихо прогула я.

Але Максим надовго замовк. Мої нерви, напнуті до межі, не витримали. Я вихопилася:

— Чую, чую! Чого ж не доказуєш? Mo, не знаю, шо ти думаєш? Кажи

1 ... 106 107 108 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"