Читати книгу - "Пробуджена Енея"

пісні і винагорода за них. Овсеневі пісні, як і колядки покликані забезпечити благополуччя всьому дому, його господарю і сім’ї. Деякі дослідники вважають, що Овсень – Бог перехідних періодів Весни і Осені [135. 9].

У величальних овсеневих піснях розказується про те, як бояри зрубали сосну для споруди моста: “Кому ж, кому їхати по тому містку? Їхати там Овсеню та Новому року”. Враховуючи те, що новий рік в язичницькій Русі випадав на першого весняного молодика, то цілком можливо, що з ухваленням січневого літочислення овсеневі пісні (як і щедрівки) були перенесені на січень, що ще більш ускладнило сприйняття образу Овсеня.

Міфологема Овсеня зберегла відомості про те, що він їздить на швидких конях, що зближує його з латиським Усиньшем, сином Бога неба Дієваса. Іноді в балтійських обрядових піснях згадується два Усиньша, тотожних ведійським Ашвинам і грецькими Діоскурам (синам Зевса). Слов’янського Овсеня супроводить “свинка-золота-щетинка”, персонаж, пов’язаний з сонцем і родючістю. Близькі до цієї міфологеми німецький Бог весни Фрейр, виїжджаючий верхи на вепрі, і скіфський “вепр початкового часу”. Чехи “золотим прасятком” називали планету Венеру, що сходить у “надвечір’ї Різдва”, яку всі чекають, щоб почати обряд. В українських землеробських міфах також згадується “кабан, що носом оре, ушима сіє, а хвостом волочить”. Можна припустити також, що давньослов’янський Овсень за значенням близький сонячним Божествам італійському Ауселю і етруському Усілю [181. 69–72].

У Велесовій Книзі є згадки про “Овсяну велику й малу” [255. 37-А], а в обрядах відомі засівання вівсом і викликання Овсеня – “овсяного духа” (напр., у білорусів). Імена Овсяник та Овсеня надавалися дітям, народженим у цей період Кола Сварожого. Сивбог – Бог старості, слабкості, холоду, символізує спад напруги Живи, зимову старість року; він керує періодом від осіннього Світовида до Різдва (зимового сонцестояння), після чого передає владу Коляді.

До Коляди готуються заздалегідь: вже на свято Долі (24 листопада, реконструкція з християнської “святої Катерини”) дівчата здійснюють обряд на честь Вишні, Вишени – жіночий аналог Всевишнього. Вони ставлять вишневу гілочку у воду, запитуючи Богиню Долю про коханого парубка. Якщо вишня розцвіте на Різдво, то подружжя буде щасливе. На свято дівочої Долі дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: “Доле, йди до нас кашу їсти!” Закликання Богині Долі має всі ознаки глибокої давнини. Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої “рожаничної трапези”.

30 листопада святом Калити починаються вечорниці, спрямовані через спільні веселощі, пісні, танці, розваги молоді сприяти знайомству парубків і дівчат, вибору пари (реконструйоване з християнського “святого Андрія”). Цей день вважається святом парубочої Долі, яку закликають, умилостивляють подарунками, стравами (каша, вареники). Парубки під час святкових ігор проходять спеціальні випробування на кмітливість, спритність, винахідливість (сміхове табу, відгадування загадок, “поїздка” на коцюбі, стрибання до підвішеної до стелі на червоному дівочому поясі солодкої калити, зрештою ритуальне змащення лоба сажею) – всі ці елементи свідчать про “порубіжну ситуацію”. Фактично, на Калиту відбувалися парубочі ініціації – повноліття, прилучення до жіночої сутності природи, прийом до парубочої громади. Характерно, що калиту випікають виключно самі дівки.

Вважають, що слов’янське ім’я Доляна, що означає “Долина дочка”, тобто улюблениця Долі, надавалося дівчаткам, народженим у цей період, а також на свято Долі-Стрічі, Стрітення (1–2 лютого за відновленим язичницьким календарем).

Перед Колядою настає період Чорнобога, Бога ночі, темних, войовничих сил, гніву і справедливої помсти. Його статуя, знайдена в Бамберзі, зображала лева з рунічним написом мовою поморських слов’ян: “Царні Бу” (Чорний Бог). У “Слов’янській хроніці” Гельмольда (ХII ст.) є опис обряду, де згадується цей Бог: “Під час бенкетів і узливань вони (слов’яни) пускають кругову жертовну чашу, вимовляючи при цьому… благословення і прокляття від імені Богів, доброго Бога і злого, вважаючи, що всі успіхи добрим, а всі нещастя злим Богом спрямовуються. Тому злого Бога вони по-своєму називають Дияволом або Чорнобогом (Zcernoboch), тобто Чорним Богом” [112. 129–130].

Це, очевидно під впливом християнства, трохи переплутане свідчення. Правдоподібніше, що ім’я Дия (пізніше ототожнене з Дияволом) належало Білобогу – Богу денного світла, тим паче, що інше ім’я світлого Бога в даній цитаті не названо.

У словенців Чорнобог називався Чарт (лат. Chartus), про що свідчить Віденський напис, знайдений біля річки Сави. Його вважали Богом руйнації, бойової люті, злості. Він уявлявся дуже сильним і войовничим. Чорнобог тотожний арійському “Invicto Deo Arimanio” – непереможному Богу Аріману (Авеста).

Зображення Чорнобога з найстародавніших часів мали зооморфний вигляд: лева, вовка, рогатої тварини з чорною шерстю і хвостом. Всі ці бойові символи (лев, вовк), як і роги на шоломах воїнів, мали на меті відлякування ворога. Очевидно, звідси і пізня інтерпретація Чорнобога як Чорта (антропоморфно-зооморфної рогатої істоти, супротивника християнського Бога). Перевертництво – характерна риса обох персонажів, також пов’язана з військовою магією. Крім того, їх ріднять також і залишки колись космогонічного (а нині християнізованого) міфу про Сотворення світу, в якому беруть участь Бог і Біс (по суті, язичницькі Білобог і Чорнобог).

Імена, похідні від Чорнобога – Чорновіл, Чорнотур, Чортомир, – надавалися хлопчикам, народженим у третій декаді грудня перед Різдвом. На жаль, християнська ментальність наклала на цей образ свою символіку (як “антипод Бога”), яка заважає розумінню Чорнобога як необхідної врівноважуючої сили космосу, Бога, що сприяє гармонії, упорядковуючи Всесвіт.

Від Коляди до Коляди завершується одне коло обрядів і починається нове Коло Свароже.

Реконструкція язичницького календаря нині може вважатися цілком завершеною. Далі робота з календарем має поглиблюватись у напрямку вивчення обрядовості, молитовності, піснеспіву та загальної теології Рідної Віри. Крім названих мною свят, є ще чимало інших, пов’язаних з конкретними сферами народного життя, особливо, так званими, професійними днями: свято ковалів, рибалок, мірошників, пасічників, школярів, ткаль, вишивальниць та ін., коли здійснюють обряди “виробничої” магії та різні види пожертв. Однак, загально конфесійний календар Рідної Віри подає найбільш значимі і типові свята для всіх язичницьких громад.

РОЗДІЛ ІV.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС

У ЙОГО ВИДАТНИХ ПОСТАТЯХ

ІV. 1. Духовні предтечі і переоцінка релігійних вартостей

Поштовхом до переосмислення свого національного минулого і духовної культури етносу стала діяльність освічених, прогресивно мислячих письменників та української інтелігенції ще в ХІХ ст. Предтечами руху відродження національної релігійної культури по праву можемо вважати: “Руську трійцю” (Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича), Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького.

Досі діяльність “Руської Трійці” дослідники розглядали лише під знаком народництва, не зауважуючи при цьому її виразного язичницького пафосу, адже друзі вчилися у Львівській духовній семінарії. Та проте, їхня збірочка народних пісень “Русалка Дністрова” стала першою язичницькою ластівкою. Ректор, він