Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«См(отри) напр(имер) уставную грамоту 1507 г. жителям Киевской области… Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «Как будет было за великого князя Витовта. Бо мы, заключает грамота, старины не рушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].

Ще з давнини під час татарських наскоків на Поділля використовувалися для захисту людей також дністровські скельні печери. Ось що писав з цього приводу в 1885 році київський дослідник М. Молчановський:

«Военное значение замков для населения в западном Подолье дополнялось в некоторой степени еще обширными пещерами, которыя разсеяны во множестве в скалистом побережье средняго Днестра и его притоков. Что пещеры эти служили для жителей окрестных сел убежищем во время Татарских вторжений, в том убеждают нас как народные легенды, сохранившияся и поныне на Подольи, так и документ чисто официального характера. Относительно одной из этих пещер, расположенной в обрывистой скале левого берега реки Смотрича, между сс. Черче и Залучье, сохранилось очень подробное известие от половины XVI в. Самая пещера называлась у жителей соседних сел Городищем. Пробитая в совершенно отвесной скале, она была недоступна обыкновенным путем и проникнуть в нее можно было не иначе, как по лестнице, основание которой упиралось на самый берег протекавшей под входом в пещеру речки. В случае Татарского вторжения, жители окрестных сел прятались в эту пещеру, отнимали лестницу и ждали пока минет гроза… Совершенно очевидно, что мы здесь имеем дело с явлением, которое получило свое начало еще задолго до XVI века, а многочисленность пещер в Днестровском побережьи объясняет до некоторой степени, почему ранняя Татарская гроза проносится над Подольем с менее заметными последствиями, нежели это имело место в соседних землях…» [21, с. 305–307].

Як бачимо, українське подільське населення у ті далекі часи (XV–XVI століття) було спроможне захищатися і започатковувати козацтво. Немає сумніву, що саме так сталося.

Перед тим, як розповісти про зародження козацтва на Поділлі, автор змушений сказати кілька слів про страшне фальшування історії цього краю за 1393–1440 роки. Все, що повідомили про ті роки російська і польська історії — є, практично, стовідсотковою брехнею. Свідомою!

Послухаємо історика М. Молчановського:

«Как-бы то ни было, приобретенное так или иначе от Витовта Подолье король польский не «заложил» Спитку из Мельштына, как утверждает летописец, но отдал его этому магнату в вечное и потомственное владение на правах, равных с правами других Литовских и Русских князей. Такая неточность летописца набрасывает тень и на остальную часть его рассказа о судьбах западного Подолья» [21, с. 237].

Раніше ми вже говорили, що передача земель Західного Поділля у 1393 (1394) році польському королеві Ягайлу є стовідсотковою вигадкою польсько-литовської та російської історії, щоби приховати справжню причину воєнного походу Вітовта та Федора Острозького на Поділля у згадані роки і, головне, затаїти справжніх володарів тієї землі — князівський руський рід Острозьких (Галицьких).

Ота ж свідома фальшивка про передачу польському королю Західного Поділля у 1393 (1394) році давала можливість полякам після смерті Вітовта 1430 року ще раз «на законних підставах» зазіхати на Подільську землю.

І ще. Польсько-литовська та російська історичні науки були зацікавлені приховати справжніх руських володарів Поділля — князівський рід Острозьких, чому й вигадували різних Гедігольдів, Монтигердовичів тощо.

Зараз і дещо раніше, у ХVІІ–ХІХ століттях, польські та російські історики «почали знаходити» десятки фальшивих документів, які нібито «засвідчують» той чи інший давній факт потрактування історичних подій на Поділлі. Кожну таку фальшивку треба прискіпливо вивчати та досліджувати за всіма параметрами. Тому що, як писав давній історик — «Если принять в расчет ту страстность, с которою поляки отстаивали свои притязания на Подолье по смерти Витовта, и ту громадную роль, какую играл вопрос о Подольи в последовавших затем событиях, то… правившая в Кракове аристократическая партия готова была пойти на крайние средства, лишь бы добиться своей цели» [21, с. 239–240].

Тобто, давні польські фальшивки були лише «квіточками» їхніх величезних зусиль.

Ще більших надзусиль польські та російські історики докладали, аби сфальшувати подальші подільські події. Тут головною метою кривотлумачень було приховати ім’я руських (українських) князів-володарів Поділля — Василя і Федора (Федоровича) Острозьких, членів їх сім’ї Петра, Івана та інших. Ми про те вже розповідали, тому не будемо повторюватися.

Повертаючись до оборони українських земель на початку XVI століття козаками, варто нагадати, що козачі загони та ватаги вперше почали з’являтися на початку XV століття. Козаки були на княжій чи державній службі, насамперед, Великого Руського князя Федора Острозького, хоча явного підтвердження цього факту немає. Та є свідчення королівського посла лицаря Гілльбера де Ланноа від 1421 року про заснування Василем Красним Острозьким (Гедігольдом) фортець на березі моря та поселення в них 12 тисяч людей для оборони. Це є прямим доказом появи державного (реєстрового) козацтва в 1421 році. І цьому є опосередковані (непрямі) докази в сучасній українській історичній науці. Послухаємо ряд цікавих свідчень:

«Семерій (Северин. — В.Б.) Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва…

Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького» [65, с. 219].

Із цього витягу маємо закономірний висновок: у князів Острозьких у XVI столітті служили надвірні (особисті) козачі загони. Козаки в другій половині XVI століття вже існували. Слухаємо далі:

«Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням» [65, с. 219].

Отож, козаки були і в першій половині XVI століття. Зазначимо, що наша історична наука цього не заперечує. Можливо, в українській документалістиці