Читати книгу - "У череві дракона"

Від садків тягне гіркуватим димом — там іще допалюють торішнє листя. Падимок в’ється поміж білих березових стовбурів, клубочиться над тугими стрілками конвалій, тече разом з весняною водою, яка ще й досі лисніє на болоті. На конвалію зараз наступити боязно — здається, наскрізь проб’є ногу. А прийди до цього рівчака через кілька днів — і ти вже не побачиш гострих стріл, націлених у небо. Лагідно зашелестить під ногами свіже листя, зарябіють в очах білі, чисті перлини. Попливуть над лісовими пагорбами солодкі пахощі.

Особливо багато конвалій у старих окопах та навколо підірваного, вщент розтрощеного доту. Стирчить залізне пруття, наче ребра якоїсь викопної потвори, що в далекі доісторичні часи населяли землю. Уламки доту, розкидані вибухом, лежать мертвими їжаками серед прекрасного шаленства конвалій, що вирушили в наступ на оцю іржаву мертвоту.

Поволі, дуже поволі затягує земля заподіяні їй рани.

А мої рани?..

Може, тому я і взялася за перо, що рани свої мушу сама вилікувати. Але слова чинять опір, стирчать врізнобіч, тікають із мого зошита, наче краплини живого срібла. І все ж я мушу писати. Бо хіба можна не розказати про смутки і радощі, яких довелося мені зазнати на своєму віку? Та й не тільки про себе я збираюся оповідати.

На цвинтарі теж пахне димом. Могили вкриті барвінком, що також уже розквітає. Дубові хрести почорніли на вітрах та морозах. А Василь лежить під п’ятикутною зіркою. То була його віра.

Минуло багато років, доки я усвідомила, за що саме полюбила Василя. Тепер знаю: полюбила за оту високу святість, з якою він ставився до природи та до людей, що стікали кров’ю в окопах.

Та й не тільки за це. Було в нього вчення, над яким він працював багато років. І виходило, що те його вчення також вело до п’ятикутної зорі. Бо то не лише радянська символіка — Василь пояснював, що то символ старовинний, космічний. Коли його не мучили рани, він дуже багато писав, Зірка — тільки знак, символ. Формула Сонця. Що ж до Василевого вчення, то воно стосувалося економіки. Та не все відразу, бо тут двома словами не скажеш.

Про це згодом. Я хотіла лише пояснити, чому на його могилі червоніє п’ятикутна зірка.

Поховали ми його позаторік. Помер від давньої рани.

Я готова була кинути службу, щоб доглядати Василя, як доглядала колись у фронтовому госпіталі. Тоді я була тільки медсестрою, тепер стала лікарем. Але Василь не хотів і слухати про це. Спершу відповідав жартома: мовляв, він тільки полковник, а не маршал, персональний лікар — це для нього забагато. А коли йому надокучили мої умовляння, відповів твердо, з докором:

— Ні, Софіє, сімнадцять років я був щасливий. Хіба цього мало?.. Мені хочеться вірити, що твоє життя також не було жертвою.

Боляче було чути ці слова. Звідки в нього з’явилася думка, що я чимось жертвувала задля нього? Я плакала на його грудях, запевняла, що мала щастя не менше, ніж він, а Василь перебирав пальцями моє волосся і зосереджено мовчав. Потім я зрозуміла, що йому дуже потрібне оце моє визнання. Хотів упевнитись, що ні його старість, ні каліцтво мене не обтяжували. Може, саме тому Василь і віддавав багато сил нашому маленькому господарству — городець, корова, кури, — щоб мати оцю певність: у сім’ї від нього користі не менше, ніж від здорового чоловіка.

Василь мав гарну пенсію, міг би й не бідкатися з цього приводу, але десь, мабуть, у його свідомості жила потаємна думка, що він не дає мені повного щастя. Прагнув надолужити це надмірною турботою про мене, перехоплював усю мою роботу. Люди це помічали, жінки мені заздрили, але в цій заздрості було щось принизливе нібито я й справді шанувала в ньому лише доброго хазяїна, а не те, що становило його духовну сутність. Та я змушена була змиритися з такими судженнями. І все ж десь у Василевій душі — у якомусь таємному, неприступному закутку — жив колишній селянин. І той селянин підказував: жінка в чоловікові силу шанує, а як сили не стане, то сама тільки жалість залишиться.

Оця прихована думка (чи, може, просто інстинкт селянський) мене глибоко ображала. Невже Василь гадав, що я нездатна побачити в ньому іншу силу — ту, якій не заважали ні кострубата милиця, ні прострелені груди? І я дозволила собі висловити цю образу. По його схудлому обличчю перебігла радість, йому було приємно чути мій осуд. Руки в нього були все ще сильні, мені навіть здавалося, що Василь неодмінно видужає. Стиснув мої пальці, потім поклав мою руку собі на груди і тихо сказав:

— Спасибі, мила… Пробач, якщо образив. Та я не хочу, щоб ти через мене роботу кидала. Не маю на це права. Сергієві не пиши про мої болячки. Може, іще діждусь…

Та не діждався Василь, доки син армію відслужить. Дали Сергієві коротеньку відпустку — на похорон батька. Я навіть не помітила, які зміни сталися в Сергієві. Тяжко мене вразила смерть Василя. Спершу здалося, що життя моє зміст втратило. Тільки тоді отямилась трохи, коли Сергій додому повернувся.

Довго додивлялася: в чому ж саме він іншим став? Сергій і до армії не був надто жвавий, та все ж не відмовлявся від хлоп’ячих веселощів. А тепер ті веселощі його вже не вабили. Стриманий, статечний, зайвого слова не почуєш. Заклопотаний не тим, як йому в житті влаштуватися — до цього він майже байдужий, — а до чогось такого докопується, про що інші люди взагалі не думають.

Словом, я цього до ладу пояснити не зумію. Це міг би пояснити лише Сергій.

От, скажімо, почав вивчати теорію відносності. Я дуже зраділа: значить, до екзаменів готується, в інститут