Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Зможеш, Жакку.

— …то ти не мусиш залишатися поруч із… із отаким. Навіть той час, який залишить тобі серце, ти не мусиш марнувати на мене. У тебе є гілка, у тебе будуть кошти — я подбаю. Я…

Канре милостиво вдала, що не бачить його сліз, і притулилася чолом до холодної руки чаротворця, не відпускаючи її, поки він не ковзнув у тривожний сон.

— Їм потрібен південь, щоб мати в своїх руках оливету та єдине місце, де вона росте, — повідомила Канре, коли за вікнами екіпажа пролітали поля на північ від форту Нансіна. — Якщо в них буде рецепт, то буде й необмежена влада, і змога чинити тиск. А Іскристий король таки дійсно задурманений і впевнений, що тут росте зілля, яке відверне від нього смерть.

Вони не ризикували говорити про Гвеннанову отруту, поки готувалися до від’їзду, — Жаррак був певен, що серед франців теж забагато вух. А делікатна справа порошку мала залишатися в таємниці. Як і причина смерті Людовіка Преста, тіло якого з почестями доставили до столиці. У закритій труні — так розпорядився король. Двоє старших братів Жаррака загинули в битві. Їхніх тіл не знайшли.

Їхати назад постановили за кілька днів: гарячка відступила, рана після ампутації почала затягуватися зі звичною для чаротворців швидкістю. Та й сам юнак ожив — або принаймні добре вдавав, що ожив. Або намагався переконати в цьому і себе. Канре примітила, що Жаррак часом впадав у дивний стан, коли блукав поглядом над головами інших, виглядав когось і хапався за артефакт, приторочений до пояса двома шворками, ніби остерігався нападу з-за кожного повороту поміж похмурих і міцних стін форту. Але більшість часу він зберігав чистий розум і попрохав Канре притримати історію про її віннські відкриття на час дороги, коли їх ніхто не потривожить.

Дорогою дівчина розповіла йому все про відвідання зборів у домі герцога Ельбраха, про втікачів із Ліру та їхні бажання. Підтримка заворушень, котра спершу затуманила її мрією про зміну суспільного ладу, виявилась оманою.

— То, може, й Рошнан теж у це втягнутий? — спохмурнів Жаррак. — Вони згадували когось із франців?

— Ні, — похитала головою Канре. — Вони остерігаються Франу і воліють затиснути його в лещата. І Лір, і Вінн вважають, що Сонцесяйний та його амбіції погублять найближчих сусідів.

Жаррак слухав мовчки, суплячись, уточнюючи щось і кривлячись від болю, який він раз по раз намагався заглушити тамівним закляттям. А Канре раз по раз поривалася спитати, чим йому допомогти, але спиняла себе. Бо в ранок від’їзду маестр доволі різко повідомив, що він готовий до мандрівки й не потребує, аби над ним здригалися кожної миті.

— Але чому ти видала Ельбрахові, що маєш порошок? Диво, що він відпустив тебе, — відказав маестр на середині розповіді. — Згадай, що сталося з Ґрехамом. Ця спілка квіткових фанатиків на все здатна.

Канре ковтнула слину.

— Я мусила більше дізнатися про їхні плани. Про те, чого не обговорювали в широкому колі. Тому залишилася наодинці з герцогом, бо ж він, як я розумію, очільник…

Жарракові брови сіпнулися вгору, і він упер руку в здорове коліно.

— Ти не мала цього робити.

— Господи, таж ні! Я й не робила того, про що ти щойно подумав, — спаленіла Канре і схрестила руки на грудях. — Але якби цього вимагала наша справа…

— Наша справа ніколи такого не вимагатиме. Бо вона нічого не варта, якщо це змушуватиме тебе страждати чи принижуватися.

— Не базікай дурного, любове моя. Принизити мене не зможе ніхто, якщо я відчуватиму, що роблю щось правильне. А протидіяти свавіллю й спиняти даремні смерті — це правильне, — відказала Канре стиха. — Що ж до Ельбраха, то так, спершу він потрактував усе по-своєму і ледь не почав розпускати руки. Але я остудила його порив інформацією про порошок. І запевнила, що хочу співпрацювати саме з ним. Бо не довіряю перебіжчикам із Ліру. Віриш чи ні, але я бачу, що віннці теж зверхньо дивляться на лірських утікачів.

— На тих, хто покинув свій дім у часі біди, завжди так дивитимуться, — мовив Жаррак. — Дякувати моїм батькам та їхньому поділу спадкоємців, на мене однаково криво позирали що в Альтесі, що в Івеліні. Але я навчився здобувати прихильність товариства, згодна? — Чаротворець повів бровами, втім, не став чекати відповіді. — Вибач, звучить так, мовби я шукаю твого схвалення… Розповідай далі про Ельбраха. Як тобі вдалося затуманити голову цьому лисові?

— Я говорила щиро. Він перевірив правдивість моїх слів якимось чаротворчим каменем. І дозволив піти, приголомшений новинами та сповнений надії на те, що отримає омріяне.

— То в нього є карлінет! Зізнаюся, я й сам не відмовився б від такого…

— Якщо цей камінь здатний визначати правду і брехню, то чи не мав би його тримати в себе кожен могутній чаротворець?

— Не все так просто. Насправді, мало який чаротворець уміє його відчувати й тлумачити без особливого дару та років підготовки. До всього, у Франі карлінети заборонені через давній інцидент, коли через неправдиве звинувачення, підтверджене цим каменем, стратили цілу велику родину. Коли брехня відкрилася… Словом, у нас потреба в карлінетах під великим сумнівом.

— Але ж не можна зрікатися великої сили, яка може служити з користю, через одну лише помилку.

— Через страшну помилку, Канре. Через фатальну й криваву помилку, котра радше була й не помилкою, але домовленістю, підкупом і гарно спланованою брехнею… До всього, король різкий та категоричний у рішеннях. Тож коли він вирішив, що цієї помилки досить, щоб відмовитися від карлінетів та проголосити їх забороненими, то так воно