Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Дівчина постерегла, що розпашіла. У кімнаті щойно панував крижаний холод, а тепер вона пітніла. Повітря просяк сірчаний сморід. Вона почула, як крізь підлогу рветься стогін — глибокий басовитий гуркіт. Пригадала крокодилів, що перегукувалися з протилежних берегів річки в потойбіччі. Те, що звільнилося, те, що увійшло до кімнати, було великим. Значно, значно більшим. І, судячи зі звуків, воно було голодним.

Дзвіночки зайшлися вереском. Їх звук нагадував розлючену юрбу, натовп, ладний до жорстокого нападу. Алекс відчувала, як від вібрації тремтять долоні.

Бум. Будинок струснувся.

Бум. Амелія втратила рівновагу, вхопилася за Зелінського, щоб устояти на ногах, і впустила дзвіночок, який не припиняв дзвеніти.

Бум. Цей самий звук Алекс чула тієї ночі на віщуваннях, звук, з яким щось намагалося пробитися крізь коло, увірватися до їхнього світу. Тієї ночі Сірі в анатомічному театрі прорвалися крізь Серпанок і розтрощили бильця. Тоді Алекс подумала, що вони намагаються знищити захисне коло, але що, як вони намагалися захиститися всередині? Що, як вони боялися того, що наближалося. Низький гуркотливий стогін знову струсонув кімнату. Здавалося, наче розчахнулися щелепи якоїсь доісторичної потвори.

Алекс відригнула й відчула позови до блювоти, сморід сірки став таким нестерпним, що вона відчувала його, цей огидний присмак у роті.

«Вбивця, — упевнений і гучний голос заглушив дзвіночки — Дарлінґтонів голос, але глибший, схожий на гарчання. Розлючений. — Вбивця».

«От лайно». Оце так він тримає язика за зубами.

А тоді Алекс побачила його — воно постало над колом, наче не було ні стелі, ні третього поверху, ні будинку взагалі: чудовисько — як ще можна це назвати? — з рогами й міцними зубами, таке велетенське, що його неповоротке тіло зникало в нічному небі. Вепр. Баран. А ззаду тулуб укритий пластинками, наче в скорпіона. Свідомість дівчини кидалася від жаху до ще більшого жаху, не в змозі цього усвідомити.

Алекс збагнула, що кричить. Усі кричали. Здавалося, наче стіни пойняті вогнем.

Стерн відчувала його жар на щоках, волосся на руках обгоріло.

Сендоу почовгав у центр кола. Він жбурнув свій дзвоник і заревів:

— Lapidea est lingua uestral[76] — Декан розкинув руки, наче диригував оркестром, обличчя в спалаху вогню стало золотавим. Чоловік здавався молодим. Здавався незнайомцем. — Silentium domus uacuae audito! Nemo gratus accipietur![77]

Вікна в бальній залі захряснулися, скло розсипалося. Алекс упала на коліна, затуляючи руками голову.

Вона чекала, серце гупало в грудях. Лише тоді дівчина зрозуміла, що дзвоники стихли.

Тиша м’яко торкалася вух. Розплющивши очі, Алекс побачила, що свічки знову розцвіли полум’ям, купаючи все навкруги в м’якому світлі. Наче нічого й не сталося, наче все це було приголомшливою ілюзією, окрім друзок розбитого скла, що вкривали підлогу.

Амелія і Джош схлипували, стоячи на колінах. Доус скрутилася на підлозі, затиснувши руками рота. Мішель Аламеддін тинялася туди-сюди, бурмочучи:

— Срака. Срака. Срака.

Крізь розбиті вікна дмухав вітер, нічне повітря після сірчаного смороду пахнуло холодом і чимось солодким. Сендоу стояв, витріщаючись на те місце, де постала потвора. Його ошатна сорочка була просякнута потом.

Алекс змусила себе підвестися й підійшла до аспірантки, чавлячи ногами скло.

— Доус, — погукала вона, вклякнувши й поклавши руку дівчині на плече. — Пеммі?

Та плакала, сльози залишали на її щоках повільні безмовні сліди.

— Його нема, — сказала вона. — Його справді більше нема.

— Але я чула його, — заперечила Алекс.

Принаймні когось дуже схожого на нього.

— Ти не розумієш, — не вгавала Доус. — Та штука...

— Це була сатанинська потвора, — утрутилася Мішель. — Вона говорила його голосом. Це означає, що вона його зжерла. Хтось пустив її до нашого світу. Перетворив її на печеру, до якої увійшов Дарлінґтон.

— Хто? — перепитала Доус, витираючи з обличчя сльози. — Як?

Сендоу обійняв дівчину.

— Я не знаю. Але ми довідаємося.

— Але якщо він помер, то мав би опинитися на протилежному боці, — озвалася Алекс. — А його там немає. Він...

— Він зник, Алекс, — повторила Мішель. Голосу неї був хрипкий. — Його немає з протилежного боку. Його немає за Серпанком. Його зжерли з душею і рештою.

«Це не портал», — саме ці слова сказав Дарлінґтон у підвалі Розенфельду. І тепер Алекс зрозуміла, що він мав на увазі, що намагався сказати, перш ніж та штука проковтнула його. «Це не портал. Це рот».

Дарлінґтон не зник. Його з’їли.

— Такого ніхто не може пережити, — пояснив Сендоу. Голос у нього був хрипкий. Чоловік зняв окуляри, й Алекс побачила, як він витирає очі. — Жодна душа не може знести таких страждань. Ми викликали полтергейста, відлуння. Та й по всьому.

— Його більше немає, — повторила Доус.

Цього разу Алекс не заперечила.

Вони зібрали дзвіночки Авреліанців, і декан Сендоу сказав, що потелефонує й домовиться, щоб завтра вранці вікна бальної зали забили дошками. Засніжило, але вже було запізно, щоб дати цьому раду. Та й кого це тепер займало. Власник «Чорного В’яза», його захисник більше ніколи не повернеться.

Вони повільно посунули до виходу. Коли всі увійшли в кухню, Доус розридалася. Усе здавалося таким безглуздим і обнадійливим: повні келихи вина, охайно викладені овочі, на плиті каструлька із супом.

Надворі вони побачили, що Дарлінґтонів «мерседес» зіштовхнувся з «лендровером» Амелії. Саме цей гуркіт і почула Алекс. Деніелевою машиною заволоділа луна, яку вони притягнули до цього світу.

Сендоу зітхнув:

— Я викличу евакуатор і почекаю з тобою, Амеліє. Мішель...

— Я можу викликати таксі до вокзалу.

— Перепрошую, я...

— Усе гаразд, — запевнила дівчина.

Вона здавалася неуважною, збентеженою, наче не могла вирахувати спільний знаменник, наче лише тепер збагнула, що всі ці роки свого перебування в Леті ходила пліч-о-пліч зі смертю.

— Алекс, ти можеш відвести Доус додому? — запитав Сендоу.

Аспірантка витерла рукавом залите слізьми обличчя.

— Я не хочу додому.

— Тоді до «Іль-Бастоне». Я приєднаюся до вас, щойно зможу... — Чоловік затнувся. — Точно не знаю, що ми робитимемо далі.

— Звісно, — озвалася Алекс і дістала телефон, щоб замовити таксі, а потім обійняла Доус і повела її під’їзною доріжкою слідом за Мішель.

Вони стояли мовчки біля кам’яних колон, залишивши позаду «Чорний В’яз», а навколо кружляла снігом завірюха.

Машина Мішель приїхала першою. Дівчина не запропонувала вирушити з нею, але, сідаючи, повернулася до Алекс.

— Я працюю у відділі подарунків і