Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

У цьому контексті варто згадати Беверіджеве розрізнення між державою війни і державою добробуту, бо виникає враження, що в останні, скажімо, сорок років саме війна стає на заваді державі добробуту чи соціальної демократії у Сполучених Штатах. Приклад Джонсона очевидний: складно будувати Велике суспільство, платячи за війну у В’єтнамі. Але вже пізніше, після В’єтнаму, з розвитком контрактної армії, відбулося щось дуже цікаве.

Військо фактично стало інституцією соціального захисту. Воно надає освіту й соціальний ліфт багатьом людям, які інакше їх не мали б. Також воно забезпечує державні лікарні, які непогано працюють — чи принаймні непогано працювали, доки адміністрація Буша не скоротила їм фінансування посеред війни, щоб не можна було вдаватися до арґументу, який я зараз наводжу. Отже, у мирний час армія — це добрий приклад державної політики, яка уможливлює соціальну мобільність. Але ситуація зовсім змінюється, коли ми, власне, воюємо й посилаємо цих людей, упосліджених, а іноді навіть не громадян, гинути й убивати. Тоді війна забезпечує корпоративне утриманство. Війна в Іраку перерозподілила величезні суми податків у руки вкрай обмеженого кола корпоративних отримувачів.

У цьому й інших аспектах США відхиляється від загального західного досвіду. В інших розвинених країнах Заходу ранньомодерні й модерні держави війни перетворилися на держави сталого добробуту. Державні видатки, немислимі в мирний час, в умовах війни стали неуникними: спочатку під час Першої світової, а потім, остаточно — після 1939 року. Те, що уряди, як виявилося, були спроможні зробити в умовах війни, їм довелося й далі відтворювати заради мирних цілей. Вони раптом зрозуміли, що це напрочуд дієвий спосіб досягати мети, попри ідеологічний спротив.

В Америці, як ти кажеш, дещо інша ситуація. Упродовж майже неперервної низки «малих воєн», що тягнеться від початку 1950-х років, уряд США позичав гроші, щоби брати участь у конфліктах, яких воліє не афішувати. Витрати на ці війни покриватимуть майбутні покоління — інфляція, стягнення й обмеження інших статей державних видатків, насамперед соціального захисту та соціальних послуг.

Якщо американські консерватори вважають підтримання державою війни прийнятною причиною, щоб не розвивати соціального захисту, то це тому, що в цій країні війну досі не сприймають як катастрофу. За В’єтнам, певна річ, довелося заплатити: сам політичний клас розділився, з’явилися глибокі міжпоколіннєві розколи, і ці внутрішні чинники на певний час пригальмували міжнародну політику. Але ніхто, наскільки я знаю, не доводив, що це має підштовхнути до переосмислення засад урядування й ролі уряду в суспільстві, як Друга світова війна підштовхнула до соціальної революції у Британії.

Складно уявити, як могло би бути інакше. Навіть у розпал іракського безглуздя більшість американців схвалювала величезні державні видатки на погано сформульовані або відверто оманливі військові цілі, водночас стверджуючи, що підтримують зниження податків загалом — вочевидь, разом із тими, які мали оплатити війну. Американці не цікавилися збільшенням ролі уряду у своєму житті, не розуміючи, що самі щойно з ентузіазмом посприяли йому в найважливішій зі сфер, де уряд може втручатися в життя громадян, — участі у війні. Що викриває колективний когнітивний дисонанс американців, який дуже складно подолати політично. Якщо є якась культурна причина, чому Сполучені Штати не наслідуватимуть найкращих прикладів інших західних суспільств, то це вона.

Ти згадуєш про декларовані погляди членів американського суспільства нейтрально: це обачно. Проте джерело їхніх уявлень про легітимність дій уряду — американський націоналізм.

Є два види націоналізму. Один каже: ти і я добре знаємо, що таке поштова служба, знаємо, що таке пенсійний план, і це ті речі, про які можна поговорити в метро дорогою в офіс, де жодне з нас не працюватиме довше, ніж до сьомої, бо такий закон.

А другий націоналізм каже: я сплачую зовсім невисокі податки, хоча дуже багатий, і ти сплачуєш податки, хоча належиш до робітничого класу, і мене на роботу возять, а ти їздиш автобусом, і нам майже немає про що говорити — у кожному разі ми ніколи не перетинаємося. Та коли станеться щось дуже погане, я знайду хороший патріотичний арґумент, чому ти мусиш боронити мої інтереси, а твої діти — але не мої — мають убивати й гинути.

Що ж, погляньмо на ці форми національної ідентифікації. У другій мене вражає те, що вона спрацьовує або не спрацьовує з огляду на культурні, а не політичні чинники. Є нюанси американських культурних уявлень про сенс американськості, про небезпідставні очікування, які може плекати американець, і так далі. Вони разюче відрізняються від уявлень про те, що означає бути голландцем. І так було б, навіть якби закони, інституції, економічне життя тощо в цих країнах були геть схожі (а так і є).

Культурна різниця між Європою й Америкою та магія націоналізму, яка єднає багатих і бідних американців, — це американська мрія. Континентальні європейці зазвичай можуть точно оцінити свої доходи порівняно з чужими й не очікують нічого особливого від пенсії. У Сполучених Штатах значно більше людей бачать себе на вершині, ніж їх там є насправді; а інша велика група вважає, що буде на вершині, коли дочекається пенсії. Тож американці, дивлячись на людину дуже багату чи привілейовану, менш схильні помічати несправедливість: вони просто оптимістично бачать себе в майбутньому.

Американці думають: залишмо систему більш-менш такою, якою вона є, бо я не хочу страждати від високих податків, коли розбагатію. Такий культурний контекст почасти пояснює ставлення до державних видатків: я не проти нести податковий тягар задля оплати залізниці, якою послуговуюся лише принагідно, — якщо відчуваю, що мене оподатковують нарівні з іншими заради блага, з якого користаємо ми всі. Але я платитиму з більшою нехіттю, якщо сподіваюся одного дня стати тим, хто ніколи не користується цією громадською послугою.

Однак розбудова держав загального добробуту чудова тим, що їхнім головним бенефіціаром був середній клас (у європейському сенсі, який охоплює професійну та кваліфіковану еліту). Це його доходи зненацька звільнилися завдяки доступу до безоплатної освіти й охорони здоров’я. Це він отримав справжній персональний захист завдяки державному страхуванню, пенсіям і так далі. Держава добробуту в цьому сенсі створила середній клас, а він захищає державу добробуту. Навіть Марґарет Тетчер відчула це, коли вперше заговорила про приватизацію охорони здоров’я і стикнулася з найбільшим спротивом з боку своїх же виборців середнього класу.

Найважливішим моментом здається саме створення середнього класу. Без нього є тільки люди, які не хочуть платити податків, бо прагнуть бути багатими, і люди, які не бачать сенсу платити податки, бо вони вже багаті. Середній клас