Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

формуються різноманітні політичні партії. Нові суспільно-політичні об’єднання в Україні, в Російській Федерації, Білорусі, в Прибалтиці та інших регіонах виникли внаслідок демократизації суспільного життя. Але комуністам не вдалося на початку 90-х років відразу очолити формування національної свідомості, стати виразниками національної ідеї. Їх випередили та за них це зробили ліберальні, соціал-демократичні, сепаратистськи налаштовані сили. Тоді ж у засобах масової інформації нагнітається націоналістичний психоз, ідеалізується буржуазне минуле, перекреслюються всі соціальні і культурні зміни, що відбулися за роки Радянської влади, ведеться пропаганда з тим, щоб примусити комуністів разом зі своїми союзниками піти з політичної арени. Іде бурхливий процес політичного плюралізму думок і багатопартійності в усіх сферах суспільного життя держави. Політичний плюралізм — реальність політичного життя сучасності.

Суть політичного плюралізму

Під соціально-політичним плюралізмом розуміється один із принципів суспільного устрою, за яким суспільно-політичне життя включає безліч різноманітних взаємозалежних і разом з тим автономних соціальних і політичних партій, організацій, груп, настанови, ідеї та програми яких постійно порівнюються у змаганні, конкурентному суперництві між собою. Політичний плюралізм нерозривно пов’язаний із плюралізмом культурним, що стверджує право кожної людини дотримуватися будь-яких поглядів і проповідувати їх, повагу до інакомислення, принципи дискусій і компромісу в політичному процесі.

Традиція політичного плюралізму йде від античності, але широке розповсюдження та систематичне обґрунтування плюралізм одержує в період становлення буржуазних суспільно-політичних систем. Доктрина політичного плюралізму віддає перевагу індивіду та соціальній групі, вважаючи їх первинними в політичній структурі та державі. Плюралістична система тяжіє до децентралізації, до різноманітності центрів влади, що в ідеалі розподіляється між суспільними групами. Жодна окрема організація не може і не повинна представляти все суспільство та нав’язувати свою владу. Суспільні інтереси формуються на основі приватних інтересів. Згідно з принципами політичного плюралізму, ніхто не може володіти правом на монополію, на остаточну, вищу істину, на єдиний рецепт досягнення загального добробуту. Вільне суперництво ідей і інтересів вважається природним станом соціального організму. Всяке порушення принципу політичного плюралізму має небезпеку тиранії, веде до застою і неефективності.

Аналіз характеру та ролі політичних сил, що формуються в Україні, пояснює їх рядом обставин.

По-перше, в період застою в суспільстві загострилися суперечності між більшістю трудящих, незадоволених станом справ у країні та офіційними суспільно-політичними і господарськими інститутами, багато з яких загрузли в бюрократизмі, відомчому егоїзмі, бездіяльності. Демократизація, розвиток гласності створили умови для легалізації суперечностей. Відкрилися «шлюзи» для соціально-політичної активності людей, відображення в реальному плюралізмі думок, підходів, в альтернативних концепціях поновлення, навального розвитку політизованих самодіяльних формувань.

По-друге, труднощі та суперечності, що виникли в процесі демократизації суспільства, поглиблення кризи економіки та влади, різке падіння матеріального добробуту більшості населення відображали процеси поляризації соціальних спільностей, зростання злочинності, загострення міжнаціональних відносин тощо. Всі зміни і соціально-політичні процеси в суспільстві викликали зростання соціально-політичної напруженості в суспільстві, політизації мас, їх опозиційної активності, падіння авторитету соціалістичної ідеології; поляризацію оцінок сучасних реальностей, підходів до подолання труднощів. Всі такі фактори створили соціально-політичний та ідеологічний ґрунт для плюралізму, появи різноманітних політичних партій і політичних об’єднань, складної системи їх відносин з інститутами влади. Важливою причиною розвитку політичного плюралізму є поява і зростаюче розчарування широких верств населення в офіційно-панівних структурах. Багато хто зневірився і став шукати інші організаційні форми поновлення, захисту прав і свобод, інтересів.

Література

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политикоправовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.

Карр Э. История Советской России. — М., 1990 (в двух томах). Ленин В. И. Политические партии в России. — Полн. собр. соч., т. 21.

Марченко Н. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии. — М., 1987.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990.

Трофимов М. И. Политическое лидерство //Социал-политические науки. — 1991. — № 12.

Свалов А. Н. О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 1.

Питання для повторення

♦ У чому полягають функції політичних партій в системі влади? Що становить соціальну базу політичних партій і політичних рухів? Типи політичних партій, місце, що займають політичні партії в системі влади.

♦ У чому суть політичного плюралізму?

♦ Сучасне становище політичних партій і рухів в Україні.

Політичне лідерство

1. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві

Природа лідерства

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідерство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. — провідний, ведучий) — авторитетний член політичної, суспільної організації, об’єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство — один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії об’єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами у двох напрямках: теоретичному — робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі) — емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище — лідерство — сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер — це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) намагається з’ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб народжувати великих людей — і ані в чому іншому, як тільки в цьому, полягає його завдання». В уявленнях Фрідріха Ніцше «надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі» Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати