Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– І мені не було страшно чи боляче, зовсім ні... – Трохи втрачено додала дружина.

– Мені правда дуже шкода, що з тобою вийшло так різко, – проковтнувши в'язку слину, продовжив я, – але тобі не треба читати мої думки, щоб увійти в моє становище. Моя дружина. Моє кохання. Найближчий член МОГО Роду – був викрадений твоїми людьми. Вашими людьми. І я не знав на той момент її майбутнього. Що з нею збираються робити. Я нічого не знав. І діяти намагався максимально ефективно, аби тільки швидше їй допомогти.

– Придурок, та ти мені тоді й слова не дав сказати! – Рикнула Алла. Парамон, що виник ззаду, судячи з пози, явно збирався вжити якихось радикальних заходів, але я подивився в його очі, і він відразу знітився.

– А ти б дала, якби у твоїх, кланових апартаментах, раптом опинився той, хто, як ти здогадуєшся, причетний до зникнення Людмили?.. – У відповідь спитав я. На що очі Алли спочатку гнівно розширилися, а потім у неї трохи опустилися плечі. – Отож бо. І я розумію твою злість через те, що ти відчуваєш себе тепер шпигуном ворога, що працює проти своїх сестер. Але суть у тому, що я – не ворог вашому клану, Алло. І тим більше – не ворог тобі, моїй... мимовільній рятівниці. І повір, мені є що запропонувати твоїй родині.

– Щось таке я вже чула! – Недовірливо пирхнула Алла. Настільки недовірливо, що навіть стримала запал, а небезпечний блиск в очах зійшов нанівець. – Що вчорашній смертний може запропонувати роду магів із тисячами років історії?

– Ти забуваєш про мій Подих, Алло, – трохи посміхнувся я, – з нагоди початку нашої співпраці я запропоную клану Каргіних формулу Поцілунку Лелі. А особисто тобі та голові клану – Гнів Карги.

– Де… – Шок в очах чаклунки рясно присмачувався спрагою. Ця спрага була відома всім магам ще від початку їх шляху. Спрага до нових знань. – Де, зжери тебе Яга, ти дістав їх?

– Ну, одне я знайшов самостійно, а інше – з твоєї голови. Я почерпнув лише легенди та відомості про місця, де зникла Олена Прекрасна, ваша далека родичка. А зникнення Юлії Каргіної у 16 ​​столітті під час війни із кланом Мари ніхто й не приховував. Потім – витяг з інформаційного поля запису заклинань. З урахуванням смерті цих двох, всі серйозні чари, що захищали їх, давно вже впали, а Рушник Мари другого рівня для Очей не дуже серйозна перешкода.

Я зайшовся до кашлю. У грудях запекло, але я таки закінчив думку.

– Це якщо трохи постаратися, звичайно. Загалом, повторюсь, мені є, що запропонувати клану Каргіних. І якщо нас пов'язала доля (і воля вашої загиблої сестри) – я хотів би стати другом Каргіних і допомогти вам стати найсильнішими в Україні, в обмін на вашу підтримку і допомогу в деяких питаннях. А далі – ви станете серйозними гравцями навіть за межами нашої країни.

– Звучить дуже… цікаво, Вікторе. Але, якщо ти… якщо ти бачив формулу, як ти висловився, Поцілунку та Гніву, то ти знаєш, що вони мають бути складені…

– Так, Великою дивною мовою. – Нетерпляче перебив я свою рятівницю. – Так, я можу її читати. І з передачею цих знань тобі, гадаю, проблем теж не виникне. А те, що ти тепер частіше будеш поряд із моєю родиною, ніж зі своєю… Не надто велика плата за звеличення рідного клану. Як вважаєш?

– Хотілося б причепитися до тебе, пан Дубровський, – уїдливо натякнула на моє польське коріння відьма, – але й справді ні до чого. Можливо, цей рік і справді стане доленосним для твого роду та мого клану. Це, звичайно, за умови, що ти не брешеш.

– У мене взагалі немає причин брехати тобі. Тим більше, судячи з тих щитів, які на тобі зараз висять, я не маю жодного шансу провернути минулий фокус. Ти вільна вбити мене прямо тут, на місці.

– Ой не спокушай, Дубровський. – Похмуро, з передчуттям посміхнулася Алла.

– Вбити, разом із можливістю повернути Каргіним колишню силу і щось ще згори... – Моїй незворушності можна було позаздрити.

– Знаєш, поки що це все лише слова. Давай я дам тобі добу відлежатися після того цирку, що ти, напевно, звеш битвою з Бореасом. А завтра ввечері ми поїдемо в одне містечко, де ти зможеш передати заклинання, про які говорив. Що скажеш?

Насмішливо-запитальний погляд Алли явно свідчив про те, що ця пропозиція була спробою вивести мене з себе, образити, викрити в тому, що не тримаю власне слово щодо обіцяної подяки. Даша, що весь цей час сиділа тихіше води, почала було щось говорити про те, що можна б і довше відпочити, я ще занадто слабкий і таке інше. Я мовчки взяв дружину за руку, вдячно і ніжно стиснув долоню і трохи похитав головою. Вона все зрозуміла і принишкла. Ні, жодних відстрочок. Я надто хотів сплатити цей рахунок.

– Як скажеш, Алло. Завтра, то завтра. Тільки два заклинання відразу – це, мабуть, занадто. Давайте почнемо хоч би з одного. А то раптом Каргіним здасться, що подальша співпраця зі мною безперспективна?

Алла мовчала, але по ніздрях, що роздулися, я навіть без магії розумів, що дико її бісю. Та в мене наче інстикт самозбереження атрофувався.

– Скажімо, заїдь за мною о двадцятій рівно. Гаразд? – Я чемно усміхнувся відьмі.

Все-таки моя поступливість і згода на висловлені умови з мінімальними поправками, мабуть, трохи збили відьму з пантелику.

– Добре, щоб тебе... – Бркнула вона. І, пробурчавши щось на кшталт «Дивися, не здохни до завтра», не прощаючись, покинула нашу квартиру.