Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Хазяїне… Вікторе, поїсти б тобі не заважало. Одними відварами, так би мовити, сили не відновиш. А я там млинців з куркою зготував. Картопелька смажена з грибами чекає. Узвар холодненький запотів.

– Парамон, блін! – Аж підскочила Даша. – Вже і я хочу «сили відновити». Вітя, почекай, не вставай. – Звернулася вже до мене дружина, побачивши, як я починаю підніматися з ліжка. – Зараз все організую. Парамон пішли на кухню. Допоможеш перенести сюди твою чудову їжу. Сьогодні у нас трьох буде вечеря у ліжку. Хоч би як це звучало.

Дружина вирушила на кухню у супроводі червоного, як рак, домовика. А мене розібрав істеричний сміх. Взагалі, як тільки відьма пішла, Даша з домовиком зітхнули вільніше. Вони трохи боялися цю відьму, хоч і були їй вдячні за мій порятунок. Я ж видихнути не зміг. Хоч і не дуже боявся Каргіну, яка була в мене, як на долоні. Але дуже боявся впасти перед відьмами в багнюку обличчям через нестриману обіцянку. Тому що я поки гадки не мав, як дістати з власного мозку потрібні заклинання і передати їх чаклункам.

Наскільки я зрозумів із спогадів тієї ж Алли Каргіної, абсолютна пам'ять і хоч якісь телепатичні здібності, як у Вей Гао, є далеко не у всіх магів нашого світу. Більше того, монстри-довгожителі, на кшталт цього китайського цілителя – радше рідкість і виняток із будь-якого магічного правила. Левова частка чаклунів планети не має і жалюгідної крихти його знань та вмінь. Загалом, пощастило мені з ним дуже сильно. А решті страшно пощастило, що він таки цілитель, а не бойовий маг... Тобто, просто взяти в мене з голови найскладніші за своєю структурою заклинання і прокляття відьми не можуть. А їхати кланятися до Китаю, щоб ще комусь окрім мене мізки прокачали – це вже якось занадто. Вганяти себе в борг одному клану, щоб догодити іншому я вважав нижчим за власну гідність. Тим паче, я раптом усвідомив всю цінність моїх знань для будь-якого чарівника в цьому світі. Продукт, який я пропоную, є унікальним і не має конкурентів. Читачі Астралу, пророки та інші товариші з можливістю бачити незриме в порівнянні з Очами Рода – звичайнісінькі дилетанти.

Але продукт потрібно подавати якісно. Тому, мені в будь-якому випадку варто потурбуватися про створення деяких носіїв інформації, в які я міг би вкладати закляття.

– А ось і їжа. – Появу задоволеної дружини з кухні я зустрічав уже в глибокій задумі. Даша стояла, притримуючи двері спальні відчиненими, а повз неї левітували тарілки з їжею, миски з соліннями та інше кухонне начиння під чуйним керівництвом Парамона.

– Ага, чудово. – абстрактно сказав я. І, тільки почувши звіряче ревіння власного шлунка, раптом зрозумів, наскільки зголоднів. – Парамоне, ти не припиняєш мене радувати. Твої страви просто… Ого, а це що за звір?!

До Даші, що всілася на іншому кінці нашої двоспалки, підлетіла широка тарілка з дивовижно виглядаючим блюдом. Золота скоринка, хрумка, навіть на вигляд. Тонкий флер спецій розбавлявся запахом свіжої зелені та часнику. І молода картопля з цибулею, як гарнір. Усім гарна, крім того, що риба. Вже цей запах від мене ніякі спеції і домовики не приховають.

– Водяний нам рибки передав, Вікторе, – вдоволено сказав Парамон, – і ще дещо, але це, сказав, тобі особисто в руки дати.

– Ну, тоді не томи, показуй вже. – Зацікавився я, простягнувши руку. Хоча Очі все ж таки врубав. Водяному, на відміну від Парамона, я поки що чомусь не довіряв.

– Та чого там томити, ось же. – І в долоню мені лягла жменя з чорних намистин. Очі враз сказали, що небезпеки немає. Та що це ніякі не намистини. У мене в руках були чорні річкові перли. Розмір кожної перлини був не менше ніж ніготь мого вказівного пальця в діаметрі. І всі вони були зроблені виключно природним шляхом. Жодних імплантів та інших ознак штучного розведення! З глузду з'їхати... Чорні перли просто зачарували мій погляд. І не лише мій. Даша сиділа, наче громом уражена, не відриваючи погляду від річкового дива.

– Так ... Треба буде передати велике спасибі Сом'єму Хвосту. Але поки що – все-таки давайте поїмо.

Я неохоче відклав на ковдру чудовий подарунок і взявся за їжу. Навіть не помітив, як з'їв величезну порцію картоплі, шість млинців і тільки потягуючи руки за пиріжком з вишнею в прикуску до липового чаю, зрозумів, що на мене дивиться дві пари очманілих очей.

– Шо?.. – Невиразно спитав я, пережовуючи пиріжок.

– Любий, навіть для наших з тобою безмежних гастрономічних пристрастей, ти якось дуже багато їси сьогодні ... – Підозріло почала дружина. – Ні, мені не шкода, звичайно, але це взагалі норма, у вас, магів, так жерти?

– Здається, я знаю причину, Хазяйко. – Почав обережно Парамон, але осікся, запитливо подивившись на мене, наче просячи дозволу.

– Давай, мені теж цікаво, друже. – Заохочувально махнув рукою я, обережно пробуючи губами гарячий чай.

– Енергія життєва потрібна Віктору, ото й усі справи. Адже нема в нього сили магічної, якою чаклуни заправляють. І всі його дива тягнуть силу лише з духу та тілесних енергій.

– Так, сумно якось... – Сказав я, нарешті, проковтнувши пиріжок. – Невже для таких невдах, як я, немає іншого способу поповнити життєву силу, крім їжі та сну?

Парамон зам'явся. Очевидно він щось знав, але інформація, мабуть, була не дуже приємною.

– Ну, друже. Поділись зі мною, будь ласка. Бо в мене ціле життя попереду, ніхто не знає, як складуться обставини. Раптом не завжди буде під рукою можливість поїсти та виспатися, а сили – знадобляться! Що мені тоді робити?