Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Твоя правда, Вікторе... – Почухав бороду дід. А потім, наче наважившись, махнув рукою і продовжив. – Загалом ми, дивні створіння, більше за інших знаємо про життєву силу. Водяний збрехати не дасть. Бачимо її в інших істотах. Самі зберігаємо. Ну і... деякі з нас забирати її можуть, звичайно. Я, наприклад, у Алли Каргіної не лише магічну силу пив, коли Господиню викрали, а й життєву також. Ох і добряче ж мене тоді розперло після цього…

– Так, Парамон, не відволікайся. – Прискорив я домовика, у якого від спогадів навіть трохи затуманився погляд.

– Вибач, Вікторе. Так ось. Водяні, наприклад, завжди таке роблять. Ось і потопельники виходять. Загалом, життєву силу одна істота може забрати в іншої. Упирі окаянні, вурдалаки, мавки, джини, гулі, кіцуне – та багато хто може привласнити собі чужу життєву міць.

– Тобто хтось забирає енергію безпосередньо, а хтось п'є кров, наприклад… – Пробурмотів уголос я очевидну річ. – І чи багато в крові енергії?

– Дуже багато. А якщо є магічні здібності, або ж гуляє в крові якесь Знамення… – Парамон осікся, помітивши мій вираз обличчя.

– Так, ну взагалі я це знаю. Бачив Очима, коли приїхав на Чортове озеро і познайомився з… Твою матір… – Вражено видихнув я. – Як же все було на поверхні!

Я схопився з ліжка так, що перелетів над головами Даші та домовика, що скрикнули, приземлився біля входу в спальню – і кинувся на балкон. Підійшов до відра із зеленою водою, в якій ріс подарований водяним чарівний очерет.

– Сомій Хвіст, прийом! – Загорлав я, зубами прокушуючи собі палець і жбурляючи краплю крові у відро.

Далі з цебра долинув один стогін збудженого чоловіка і цілий хор жіночих стогонів. А з нашої спальні долинуло Дашкіне «Що ще за?..». Після чого у відра немов зникло дно і з нього на мене затуманеним від кайфу поглядом дивився водяний.

– Дякую, Владико! Ми не варті твого підношення! Тим більше, раніше терміну... Пестиш своєю могутністю! Чим ми можемо служити тобі?

– Привіт, Сомій Хвіст. – Моєму обличчю зараз скислий лимон позаздрив би. Було дуже дивно ставати мимовільною причиною збудження водної нечисті! – А можна вас якось попросити не так… бурхливо виражати радість від нових надходжень енергії?

– Але, Владико, це ж…

– Так, я не за цим тебе покликав взагалі, – обірвав я водяного, – скажи, будь ласка, як би ти оцінив кількість енергії, яка тобі надходить із краплею моєї крові? Тільки якось в еквіваленті магів.

– Хмм... Складно, Хазяїне... – Немов спародував нашого домовика Сомій Хвіст. – Ну, для нас, це начебто ми не одну жертву за місяць до себе заманили, а штук тридцять. Це якщо про звичайних людей мова. І цього разу, до речі, твоя кров стала трохи слабшою, ніж була в день нашої зустрічі. – Знітився трохи водяний. Та потім продовжив. – А щодо магів… Ну, мабуть, її можна з половиною могутності Адепта порівняти, краплю. Адепти, якщо пам'ять не дурить старого водяного, випромінюють приблизно вдвічі сили від того, що ти даєш.

– Крапля, як пів-Адепта?.. – перепитав я, намагаючись якось підрахувати потрібні витрати на задумане. – Стривай секунду, зараз повернуся.

Я швидко вискочив на кухню, схопив з тумбочки зошит Даші з кулінарними рецептами, олівець, що лежав поряд – і почав рахувати.

Очі казали, що кожен клас магів поділяється на своєрідні порядки. Якщо найнижчий із них, Неофіт – це перший порядок, то Архонт – п'ятий. І ось ці порядки можна було брати до уваги майже з математичною точністю! Очі наполегливо «пхали мені під ніс» вже готовий середньостатистичний розрахунок рівнів сили, який ніколи не був секретом для магів. Але мені хотілося переконатись самому. І ось через хвилин десять не найскладніших рівнянь я повернувся на балкон. Водяний слухняно чекав по той бік відра.

– Чи правильно я розумію тебе, Сомій Хвіст, що для кількості енергії, порівнянної приблизно з чарами Архонта, мені потрібно буде пролити близько чотирьох літрів своєї крові?

Водяний ледь не зомлів. Навіть у «енергозберігаючому» режимі Очі відчули його вологі мрії з приводу такої «пожертви».

– Т-так, Владико... Мабуть, це можна буде порівняти з чарами Архонта... Але це ж... це ж...

– Так, друже, остигни. Якщо я колись і зроблю такий внесок у твоє водоймище, то явно не зараз, – охолодив я запал водяного. – Але за підказку дякую величезне. Тримай, заслужив.

Я знову пішов на кухню, щоб через пару секунд повернутися з ножем. Порізав собі пальця і впустив у відро приблизно п'ять крапель своєї крові. Добре, що регенерація у мене тепер відмінна. Та й нечутливість до болю, яку я сам собі забезпечив, Вей Гао теж прибирати не став. Тому для мене такий міні-акт шкідництва самому собі не означав нічого. А водній нечисті – приємно.

– Все, їжте на здоров'я, русалкам привіт, обривай зв'язок, я пішов.

– Владииикаааааааа!!! – Навіть у затухаючій через обірваний зв’язок трансляції Сом'єго Хвоста чувся просто водоспад вірнопідданського екстазу.

– Що там у тебе за порнуха на балконі, Вітю?! – Відразу накинулася на мене Даша, що весь цей час сиділа в спальні.

– Та енергією віддячив водяному за пораду – крові своїй капнув. А в них, водних, це якось дивно сприймається. Ледь очі не закочують, наркомани. Хоча, може, давно добряче не їли?.. – Закінчив я задумливим голосом. Потім раптом стрепенувся і продовжив. – Народ, у мене з'явилася просто геніальна ідея, як нам піднятися в очах магічної спільноти. І для реалізації, так би мовити, тестового зразка у моєму бізнесі, треба наступне: Парамон – дуже багато їжі. І щоб найжирнішу, найкалорійнішу. І рідини. В ідеалі – червоного вина. Даша – я конфіскую той наш рулон шпалер, який виявився зайвим для зали. Він попрацює полотном.