Читати книгу - "Секрети родини Бенет 2. У полоні Хаосу, Кері Блек"

Демон страху. 

Аманда. 

Дівчина похнюпивши голову йшла позаду та не забувала використовувати свою магію для перевірки території. Вона створила щит, який починав вібрувати, якщо відчував якусь небезпеку. Звісно вона знала, що і Деймонд з Яном також перевіряли все навколо, але так їй було спокійніше.

Чоловіки попереду говорили пошепки, точніше в основному говорив Деймонд, обличчя якого було спокійним та врівноваженим, але водночас величним. А ось Ян лише фиркав та намагався вставити слово, але принц на кожне його слово мав заперечення. 

Чи допоможе ця розмова? Аманда була невпевнена, але точно знала, що майбутній король не прощає такого відношення до дівчини. 

Щит Аманди зненацька завібрував посеред темного лісу. Її обличчя стало зосередженим, але в очах панувала тривога. 

Навколо неї зʼявились чудернацькі тіні, які здавались живими істотами, а їх вигини нагадували про найгірші страхи. 

Вона відчула, як серце бʼється швидше, кожен удар - це ехо страху, який проникав в її душу. 

- Д… Деймонде? - прошепотіла злякано Аманда, бачачи, як чоловіки перед нею розпливається та перетворюються на примари. 

- Амандо! - вигукнув Деймонд раптово зʼявившись перед нею. 

Принц виглядав спотвореним та лякаючим. Величезні червоні очі, що світились зловісним світлом, вони здавались вічно голодними та безжальними. 

Шкіра набула блідо-сірого відтінку, з деякими плямами чорного, які нагадували рани або розкладання. 

Обличчя було перекривленим та моторошним з великою, розтягнутою пащею, якою він прогарчав:

- Це ти зробила зі мною! 

Це не Деймонд, - зрозуміла Аманда. 

Це лише його прототип, створений демоном страху. Вона знала, що це була лише іграшка демона, але відчуття раптової провини та страху були справжніми. 

Її руки затремтіли, а напружений погляд, здавався безпорадним. 

Раптово на її руці завібрував браслет. 

Наставниця Бенет, - зрозуміла Аманда та поспішно відтягнула край кофтинки. 

«Ти повинна залишатись спокійною» - написала викладачка Бенет.

Це коротке повідомлення дало деяку безпеку Аманді. Вона не одна. 

- Це лише мій страх, він не опанує мене, - прошепотіла вона, намагаючись зосередитись. 

Аманда закрила очі, щоб приглушити паніку. Кожен вдих був наче спроба витягнути шматочок спокою з темряви.

Її руки затряслись, коли вона спробувала зосередити магічну енергію та, як тільки Аманда розплющила очі, Деймонд зник, а на його місця зʼявилась її сімʼя. 

- Мамо, - злякано глянула на жінку, в роздертому пальто. - Беатріс, - поглянула на молодшу сестру поруч мами. 

Їх обличчя були спотвореними, як і в Деймонда. А шкіра нагадувала мерців. 

- Це ти зробила з нами! - вереском пройшовся голос Беатріс по безнадійному серці Аманди. 

Студентка Стоун зробила ще один вдих та підняла руки догори. 

- Пробачте мені, - прошепотіла вона та на її очах скотилась одинока сльоза. 

В цей момент вона згадувала свої перемоги, усвідомлюючи, що навіть в найтемніші часи, вона залишалась сильною. 

Магія навколо неї стала яскравішою. Шляхом своїх дій та концентрації на відьомській магії, вона почала відганяти прототипи близьких, що наповнювали її розум.

Магія піддалась одразу, повністю визнаючи свою відьму.

Обличчя Аманди поступово розслабилось, відзначаючи перемогу над внутрішніми демонами.

Туман навколо неї згас та дівчина відчула полегшення в душі, але не в тілі. Нажаль перенапруга для відьом це звичне діло.

Відчуття провини поступово розсіювався, залишаючи простір для впевненості. Вона була змучена фізично, але знову контролювала ситуацію. 

Деймонд стурбовано підбіг до неї, поки вона діставала зілля з кишені. 

- Дякую, наставнице Бенет, - прошепотіла вона та одним ковтком спустошила пляшечку зілля, яке знімало перенапругу.

Саме це зілля дала їй викладачка Бенет перед самим турніром.

Ліліана. 

Студентка Нокс стояла подалі від закоханої пари. Вона вже давно змирилась, що Георг ніколи не стане її та відчуття покинутості все одно залишилось у серці.

Ліліана смикала свій рукав, намагаючись заспокоїтись.

- Я пройдусь, - мовила вона, розуміючи, що потрібно розвіятись. Мимоволі підняла рукава кофтинки, щоб холод проник крізь шкіру та вона змогла відволіктись.

- Лілі, тут небезпечно, краще… - почала Олівія та Ліліана її перебила. 

- Мені потрібно в туалет, - прошепотіла вона. 

Олівія та Георг переглянулись та все ж вирішили, що заважати не стануть в таких делікатних речах. 

Звук відкривання старих, іржавих дверей наче нагадував звук її душі. Проникливий та безпорадний.