Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

У четвер вранці була така розмова, як Гені не було.

- Що тепер Толік скаже? - говорить Микола. - Колись казав, що я дурний, бо працюю на заводі за такі гроші. Він не хотів за таку зарплатню робити, тому їздив по заробітках.

- А багато він заробив?! - продовжує Ольга. - Ні квартири не купив, ні машини, ні мебель до хати. Але ж у нього і хати немає. Сидить на шиї у матері.

- Ні сім'ї не має, ні дітей. Батракує ціле життя. Ще й мені каже, що я дурний, бо заробляю гроші на заводі, що на заробітках краще.

- Точніше заробляв, бо тепер не дають зарплати.

- До чого наша держава докотилась, до чого її довели? Працюємо так важко за ті копійки, а їх ще теж не платять. Це дурдом! У жодній іншій країні такого немає. Щоб забрати у людей їх заощадження, їх зароблені гроші?! І нащо було той переворот робити? Жили собі у союзі і далі треба було так жити. Ні, бо їм заманулось свободи! І маємо ми ту свободу? Росія далі нами керує. А ми тепер ще бідніші, ніж у союзі були.

Після обіду Ольга привезла додому десять палок копченої ковбаси, яку вона отримала на заборговану зарплату.

У п'ятницю Настя привезла калачі, які вона пекла із власної муки. Інша сестра Ольги, Галя привезла пів мішка картоплі і відро яєць.

Виходило так, що весілля мало б пройти на високому рівні. А як воно буде, дізнаєшся невдовзі.

От і субота. Всі такі знервовані, схвильовані... Бігають то сюди, то туди, то те не виходить, то те і ще й ось це, і ще й на додачу молода з молодим не можуть з ліжка вилізти, не можуть дочекатися шлюбної ночі після вінчання! А у квартирі Боднарів Ольга, дружина Богдана і ще одна сусідка, що живе навпроти Бурачків, ліплять голубці - це така смачна страва, яка готується з рису, котрий загортається в листя капусти.

- І чого їх так довго нема? - злиться Ольга із помітним хвилюванням. - А головне, Свєтка знає, що я буду хвилюватися!

- Чого ти до них пристала? - говорить Геня із таким дивним тоном, котрого Ольга ще у ній не помічала. - Тобі треба, щоб вони тут сувались?

- Та ні, але вони б мали уже бути.

- Ще приїдуть встигнуть.

Ольга побігла до весільної квартири дивитись, як там ідуть справи, а Геня попрямувала до кухні. Там нікого не було і вона помітивши сковорідку на вогні, із сильним поштовхом відсунула її геть. В той момент зайшла Маруська.

- А навіщо ви сковородку відсунули? - питає та. - Якщо вона стоїть на вогні, то може вона комусь потрібна.

- Та я не знала, - вийшовши геть з кухні.

Щоб довго не тягти розповідь, я не буду описувати усе, що було того дня; це надто довго і нудно, тобі, людино, надоїсть це читати.

Молоді повінчалися у церкві, почали гостити гостей і було б усе прекрасно, якби не один випадок, що змінив усе подальше життя родин Бурачків і Козловських. Для них це було великою несподіванкою.

Це трапилося тоді, як гості посідали за столи гоститися і вітати молодих з їх щастям. Приблизно п'ятеро гостей сиділи за столом у залі, бо не помістилися у весільній квартирі, серед них були Геня і Галя, сестра Ольги, між ними зав'язалася бурна розмова, яка не скінчилася добре. Геня почала біситися, злитися на усіх в світі, а центром свого гніву і прокльонів вона зробила Ольгу, котра у неї була всьому винною. Коли б не Микола і Ольга, котрі добре знали Генині вибрики, то б це все скінчилося страшним позором для Бурачків: Геня збиралася іти до гостей і там зчинити бучу; але, на щастя, вони її затягли в спальню і там заспокоїли. Незважаючи на всі зусилля Гені зірвати весілля свято всерівно тривало далі, їй не вдалося його зіпсувати, не вдалося зіпсувати чудовий настрій молодих, їх щастя. Світлана у весільному платті була королевою цього свята, вона кружляла у танці із щасливими очима, і тендітними рисами вона приковувала до себе увагу усіх гостей; усі були просто зачаровані нею, зачаровані такою красивою парою, якою були Володя і Світлана.

Весілля скінчилось і вже на наступний день з'явилися буденні проблеми, буденні сварки і буденні бажання, які ніколи не приводили до нічого доброго.

- Вони мене вигнали, - жалілася Геня Надії Андріївні і Михайлу Михайловичу, коли ті збиралися їхати геть. - Не посадили навіть до гостей. Казали: ти що там забула? Ти не знаєш, де твоє місце?

- Та не було такого, - захищався Микола. - Що ви вигадуєте? Хто вас виганяв?

- Виганяли, виганяли! Я добре пам'ятаю, - продовжувала жалітися Геня. - Ще казали: палкою їй треба по спині дати, щоб мовчала!

- Не було такого, мамо, - приєдналася Ольга. - Навіщо ви брешете?

- Я брешу? - запитала Геня, мов справді була невинна. - Хочете, щоб я мовчала? А я не буду мовчати! Я покажу, які ви є. Хай усі знають, що ви за люди, що посміли рідну матір з дому вигнати! Хай, всі сусіди знають, які біля них люди живуть.

- Та побійтеся Бога, мамо, - мало не плакала Ольга справжніми сльозами, у той час, як Геня вдавала, що плакала.

Що ж сталося? Ніхто так і не знає. Хоч, брешу. Знає одна людина, саме та, яка все це зчинила. А решта людей, навіть Бурачки, не знають. Вони себе запитують, відповідають на власні здогади і підозрюють усіх на світі.