Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Він з доброї закваски, давнього американського роду. Вчився у Йєльському університеті. Книжка — він сподівається заробити на ній дещицю — буде про торішню його подорож через Південну Америку з заходу на схід. Здебільшого дикими місцями. Бразільський уряд сам запропонував йому десятитисячиий гонорар за зібрані відомості про недосліджені частини країни. О, він справжній чоловік! З тих, на кого можна покластися. Та ти знаєш цей тип людей — великий, сильний, чистий, простосердий; скрізь побував, усе бачив, чимало в житті звідав, прямий, чесний, дивиться просто в вічі — одно слово, чоловік на сто відсотків.

Ернестіна сплеснула долонями, кинула на Борта Вейнрайта піддражливий, повний переможного жіночого виклику погляд і вигукнула:

— І завтра він буде тут!

Дік осудливо похитав головою.

— Ні, Ернестіио, про це й не думай. Чимало гарних дівчат, незгірших за тебе, вже пробували підчепити Івена Грейма. Та, між нами кажучи, я їх і е ганю. Але він має добрий віддих і довгі ноги, і жодній ще не пощастило наспопасти його або загнати в кут, де він, приголомшений, машинально промимрив би «так» у відповідь на певні запитання, а отямившись, побачив би, що його повалено, зв’язано, затавровано й одружено. Забудь про нього, Ернестіно. Держись за золоту юність, лови золоті яблука, що вона ронить, лови її саму, гни кирпу і пирхай розчаровано, полюючи на прудконогих юнаків. Але Грейма годі вполювати. Він старий, як я, — ми майже однолітки, — і, як я, уникнув багатьох таких пасток. Він уміє втікати. Він кутий на всі чотири, гнузданий, сідланий, виїжджений, не страшний, але й невловний. І взагалі він молодими дівчатами не цікавиться. Звісно, ти можеш сказати, що він просто боягуз, проте я відхиляю це звинувачення. Він просто старий, загартований життям і дуже мудрий.

РОЗДІЛ IX

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — гукав Дік, дзенькаючи острогами по всьому Великому Будинку і шукаючи його маленьку господиню.

Нарешті він став перед дверима, що вели до Полиного крила будинку. Двері були без клямки — просто великий дерев’яний прямокутник у обшитій деревом стіні. Але Дік, знавши секрета, натиснув сховану пружину, і двері самі розчинилися.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — знову гукнув він і рушив коридором.

Він зазирнув до ванної з заглибленим у підлогу, на римський взір, басейном, до якого вели мармурові приступки, і до Полиної гардеробної, і до туалетної кімнати — Поли не було піде. Широкими короткими сходами він піднявся до «Джульєттиної вежі», як називала Пола кімнату, де вона любила сидіти на дивані у віконній ніші, і хоч не застав її там, серце йому аж тьохнуло з утіхи, коли вгледів цілу виставку легеньких, прозорих речей жіночого туалету — їх, за свосю звичкою, розкидала Пола, щоб помилуватися. На мить він зупинився перед мольбертом, стримав свій поклик і засміявся схвально, побачивши там вельми влучно накреслене кількома лініями незграбне, маслакувате лошатко-сисунця, що розпачливо іржало, кличучи матку.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — закричав вів знову, простуючи до веранди-спальні; але й там застав тільки соромливу тридцятирічну китаянку зі стурбованим обличчям, що вкрай збентежепо усміхнулась хазяїнові.

То була Полина покоївка, Ой-Ой, — так прозвав її Дік багато років передніше, бо тонкі брови в неї були завжди тривожно насуплені, наче вона зараз вигукне: «Ой-ой!» Дік найняв її прислуговувати Полі ще зовсім дівчиськом у одному рибальському селищі над Жовтим морем; її мати, повдовівши, заробляла там щонайбільше чотири долари за цілий рік плетінням мереж для рибалок. Дік з Полою тоді плавали на трищогловій шхуні «Все покинь», і на ній-таки А-Гей, кают-юнга, почав виказувати кмітливість, що з часом піднесла його до високого становища доморядника Великого Будинку.

— Де твоя пані, Ой-Ой? — спитав Дік.

Покоївка знітилась, умліваючи з ніяковості.

Дік стояв і чекав відповіді.

— Мабуть, вона з паннами… Я не знаю… — нарешті прожебоніла Ой-Ой.

Зглянувшись на неї, Дік повернувся й вийшов.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — знову закричав він уже під брамою, і ту саму мить із бузкових живоплотів, завертаючи до брами, викотилось авто.

— А я звідки знаю! — відповів з машини високий білявий чоловік у світлому літньому костюмі, і за мить Дік Форест уже тиснув руку Івенові Грейму.

А-Гов і О-Го понесли в дім валізи, а гостя господар сам повів до його покоїв у дозорній вежі.

— Доведеться тобі принатурюватись до наших звичаїв, — пояснював Дік дорогою. — Господарство у нас іде точно, як годинник, і челядь вишколена так, що диво, але собі ми дозволяємо всілякі вільнощі. Якби ти приїхав на дві хвилини пізніше, тебе б ніхто не зустрів, крім отих двох китайців. Я саме збирався проїхатись верхи, а Пола— цебто моя дружина — десь запропала.

На зріст Грейм був майже однаковий з Форестом, хіба на дюйм вищий, зате не такий широкий у плечах та огрудді. Обидва мали на лиці однакову бронзову засмагу від сонця й вітру, однакові сірі очі з чистими білками, і тільки чубом Грейм був світліший. Риси Греймового обличчя були дрібку масивніші, очі трошечки більші, однак те приховували важкі повіки. Ніс видавався ледь-ледь більший і рівніший, ніж у Діка, а губи ледь-ледь повніші й червоніші, ледь-ледь вибагливіше вигнуті.

Чуб Форестів був темно-русявий, а Греймів давав на здогад, що був би шовковисто-золотавий, якби не споловів на сонці, мов солома. Вилиці обидва мали випнуті, однак щоки у Фореста западали дужче. Носи в обох були з широкими, рухливими ніздрями, а уста, прегарно окреслені, справляли враження якоїсь дівочої ніжності й чистоти, хоч відчувалося, що вони можуть стискатися твердо й суворо, як і пасувало до крутих, нероздвоєних підборіддів.

Проте на дюйм вищий зріст і на дюйм вужчі плечі давали Івенові Грейму зграбність будови й постави, якої трохи бракувало Дікові. Водночас тією різницею в статурі кожен з них вигідно відтінював другого. Грейм був легкий, світлий, чимсь невловно схожий на казкового принца. Зате Форест здавався створінням сильнішим, грізнішим, небезпечнішим для інших і міцніше вчепленим у життя.

Форест мигцем зиркнув на ручного годинника і тим швидким поглядом, не спинивши його, не придивлявшись, прочитав на циферблаті час.

— Одинадцята тридцять, — сказав він. — Їдьмо зараз зі мною, Грейме. Однаково обід у нас аж о пів на першу.

Я саме відсилаю партію бичків, триста голів, і, відверто кажучи, щиро пишаюся ними. Тобі варт їх побачити. Перевдягатися не треба. О-Го, принеси котрі-небудь мої краги.

А ти, А-Гей, піди скажи, хай осідлають Альтадену. Яке ти хочеш сідло, Грейме?

— Та яке-небудь.

— А все ж? — допитувався Дік. — Англійське? Австралійське?