Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Старий різьбяр, крекчучи, піднявся з землі.

— Ходімо, Шю, — сказав він і взяв за руку сліпого. Вони зайшли в хижку і посідали на долівку.

— Мені треба негайно йти звідси, — мовив незнайомець. — Якщо вони дізнаються, що Ванг жив у вас, то, напевно, прийдуть і сюди.

— Розкажи, що сталося, — попросив старий.

— Я працював з Вангом у кузні, — заговорив незнайомець. — Ми кували мечі і вістря для списів… Ванг іноді виїздив у села і розвозив зброю. Коли вчора ввечері він повернувся, його забрали солдати намісника..

— Солдати намісника, — прошепотів Шю.

— Ну, я піду, — промовив незнайомець. — Якщо дізнаюся що-небудь, то передам вам.

— Гаразд, — сказав старий.

Незнайомець устав. Він був маленький, але жилавий. Тихою, м'якою ходою він вийшов з кімнати і потонув у натовпі торговців і покупців.

— Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? — Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.

— Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, — спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. — Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?

— Треба чекати, Шю, — відповів старий, через силу підводячись з долівки.

— Я побіжу в місто і розповім про все людям! — Шю весь тремтів. — Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.

«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.

— Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…

Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.

— Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.

Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.

— Ви прийшли три роки тому, — озвався старий. — Ванг і ти. Спочатку сусіди казали мені: «Як ти можеш брати до себе в дім таку людину! Навіть не знаєш, хто він: злодій чи вбивця…» Але Ванг допомагав їм, і вони стали приходити до нашої хатини, слухати його розповіді… «Ти правильно зробив», сказали вони йому… 1 ще любили вони слухати, як ти граєш на сопілці…

Смеркло, потім настала ніч. Різьбяр і Шю лежали і до самого світанку не могли заснути. Вони чекали… Третьої ночі до них знову прийшов незнайомець.

— Прокиньтесь. Я маю вам щось сказати, — прошепотів він. — Тільки не лякайтесь!

— Ми не спимо, — відповів старий.

Шю не міг вимовити й слова.

— Не знаю, як вам сказати, — завагався незнайомець. — Але ви повинні це знати.

— Кажи! — звелів старий.

— Оті негідники засудили Ванга до смерті.

Тоді Шю голосно промовив:

— Я йду в палац намісника.

— Тихо, — схвильовано прошепотів незнайомець. — Ти хочеш, щоб мене теж заарештували?

Шю встав.

Незнайомець вишмигнув з хатинки.

— Вночі ти нічого не вдієш, — звернувся різьбяр до хлопця. — Вартові схоплять тебе і кинуть у башту. Зачекай до ранку. Я теж піду з тобою.

Коли дзвін пробив першу ранкову годину, старий і хлопець вийшли з хатини. Шю тримав у руці свою бамбукову сопілку. На вулицях ще нікого не було.

Вони підійшли до канцелярії намісника і попросили дозволу на вхід. Вартові зареготали.

— Хочете говорити з милостивим паном намісником? Ану геть звідси!

Шю сів під стіною і став грати на сопілці свою власну пісню.

— Нехай сидить, — мовив один з вартових. — Весело грає. Можна співати й танцювати під його музику.

Старий різьбяр сів біля Шю і безнадійним, непорушним поглядом втупився в ворота.

Повз них проходило багато добре зодягнених, ситих людей. Коли Шю переставав грати, старий розповідав йому про все, що відбувається навколо.

Вартових змінили.

— Спробуємо ще раз, — сказав Шю.

— Ми не можемо вас впустити, — співчутливо відповів їм вартовий. — Ідіть додому… А завтра вранці приходьте знову.

Але різьбяр і Шю лишилися біля муру. Старий дістав рис, м'ясо та кухоль води, і вони поснідали.

Раптом Шю почув цокіт копит. Відчинились ворота. І вартові в один голос вигукнули:

— Увага й послух!

Капітан охоронців намісника в'їжджав у місто.

Шю поставив на землю чашку з рисом, схопився з землі і кинувся до воріт. Він упав під копита коневі і звів на верхівця свої згаслі очі. В руці він тримав бамбукову сопілку.

Капітан Янг натягнув повід. Він глянув на хлопця і враз упізнав його. Перед ним був сліпий Шю.

— Шю, як ти потрапив сюди? — спитав він. — Встань!

Сліпі вміють зберігати в пам'яті голоси знайомих людей так само, як зрячі — їхні обличчя. І Шю одразу впізнав голос носильника Янга. Ні, ні, він не помилився. Це був той самий Янг, який так часто приходив колись у кузню Ванга.

Хлопець розгублено звівся на коліна.

Капітан Янг скочив з коня і підняв сліпого.

— Що сталося, Шю? — тихо, щоб не почули вартові, спитав він.

— Ванг у тюрмі, його засуджено до страти, — прошепотів Шю.

Янг не став гаяти часу на марні роздуми.

— Розшукаєш квартиру капітана Янга, — пробурмотів він. — Негайно приходь до мене. — І голосно додав: — Іди геть, сліпий! Ледве не потрапив під копита.

Він пришпорив коня і поїхав у місто.

Шю і старий різьбяр з'явились на квартиру до Янга і розповіли йому все, що сталося.

Капітан довго сидів біля столу, замислившись. Потім сказав:

— Ідіть додому і заспокойтесь. Нікому нічого не розказуйте…. Ванг не повинен умерти!

Марко Поло сидів у своєму кабінеті і звіряв річні звіти. На великому столі лежали папери, пачки грошей і печатка намісника. Це була остання перевірка, яку він робив, перебуваючи на своїй високій посаді. Через кілька тижнів він складе свої повноваження. Новий намісник, якийсь татарський князь, уже вирушив до Ханьчоу.

Почулися кроки, і Марко Поло невдоволено підняв голову. Ввійшов секретар.

— Що там таке? — спитав Марко.

— З вами хоче говорити капітан Янг, милостивий пане.

Марко Поло відсунув убік папери.

— Нехай зайде.

Обличчя