Читати книгу - "Останній заколот"

Протокол № 23/159

засідання Малої Президії Всеукраїнського Центрального

Виконавчого Комітету

від 16 травня 1924 р., місто Харків.

Слухали:

1. Клопотання засуджених у справі Київського обласного Центру дії про помилування (допов. тов. Скрипник).

Ухвалили:

1. Встановивши, що контрреволюційна організація Київського обласного Центру дії за всієї контрреволюційності устремлінь її ініціаторів та керівників була лише безсилою і безгрунтовною політикою представників старої буржуазії до відновлення капіталістичного ладу;

Що це намагання було марним завдяки ворожому ставленню до нього з боку широких мас робітничого класу, селянства, а також української та російської інтелігенції, що виявилося в широких демонстраціях та масових зборах трудящих;

Що державна зрада та шпигунство, які незмінно й тісно переплітаються з усілякою контрреволюційною організацією, що має своє коріння поза Радянською республікою, і в цьому випадку мали провідне значення…

Вина засуджених велика, але контрреволюційні устремління їх виявились у безумовній мірі безсилі й безплідні, а самі засуджені небезпеки для Радянської республіки не являють, а потому і зважуючи на дійсне й щире каяття тих, хто вніс клопотання про помилування, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад ухвалює:

У порядку помилування у справі Київського обласного Центру дії замінити встановлену затверджену Верхсудом вироком Київського губсуду вищу міру покарання відносно засуджених Чебакова Сергія, Єдиневського Сергія, Яковлєва Олексія та Виноградової Варвари — десятьма роками позбавлення волі.

Відносно Василенка Миколи, Василенка Костянтина, Толпиги Бориса, Чолганського Леонтія, Смирнова Павла, Онищенка-Павлюка Михайла, що засуджені до різних строків ув’язнення, строк покарання кожному скоротити наполовину.

Голова

Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету

Петровський.

Секретар ВЦВК Буценко.

ЕПІЛОГ

Відповідального співробітника НКВС УРСР Петра Вовка у 1937 році розстріляли за звинуваченням у встановленні контактів з французькою розвідкою в 1922 році в Парижі. Справу Петра Вовка вів слідчий з особливо важливих справ Василь Мальцев. У 1956 році Петро Вовк посмертно реабілітований.

Вперше Фрося наділа золоту згарду по війні, коли її чоловік, генерал-полковник Сергій Іванович Варивода влаштував прийом з приводу дня народження дружини. Фрося вийшла до гостей у велику кімнату, прикрашену трофейними картинами, у темно-синій оксамитовій сукні, і золота згарда виблискувала в яскравому світлі кришталевої люстри. Фросі лише недавно минуло сорок, вона ще зберегла вроду, й гості захоплено дивилися на неї. Фрося давно забула батька і в особистій справі у графі “соціальне походження” писала: з селян-незаможників.

У 1942 році партизани одного з поліських загонів захопили бургомістра Івана Івановича Тимченка й розстріляли його.

У 1943 році у Берліні було викрито й страчено Тимофія Гавриловича Осьмушка — радянського розвідника, який довгий час мешкав у Німеччині під виглядом комерсанта Макса Беккенбауера.

Олег Данилович Яновський почав війну старшим лейтенантом, командиром саперної роти. Дослужився до полковника й помер по війні від ран. Його дружина Наталя Михайлівна дожила до наших днів — вона й зараз збирає дітлахів у парку навпроти свого дому й навчає їх французької мови.