Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Німецьке командування, що вважало власні війська надійнішими і замінювало ними австро-угорські, які поспіхом відправлялись на батьківщину, також досить швидко переконалось у відсутності імунітету проти «заразних» революційних впливів. Німецькі солдати йшли на безпрецедентні за законами воєнного часу кроки — прилучалися до повсталих, навіть до більшовиків Успіхи повстанців певною мірою зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг протиставити їм для свого порятунку, свого захисту.

В історіографії нерідко стверджується, що особливу турботу П. Скоропадський, професійний військовий, кадровий генерал, виявляв про створення боєздатної армії, і саме в цій сфері здобутки режиму були дуже вагомими. Здається, що це цілком природно, що так, в принципі, і мало бути. Однак подібні міркування є слушними лише до певної межі. Гетьман та його оточення насправді практично кожного дня ухвалювали рішення щодо будівництва збройних сил. І відповідних документів збереглася величезна кількість: про призначення вищого командного і середнього (старшинського) складу, затвердження штатів і комплектування кожної військової одиниці, видатків на утримання, технічне та збройне забезпечення, створення навчальних закладів і підготовку кадрів, облік призовників тощо. Але судити про результати роботи лише за «бюрократичним» (паперовим) критерієм було б надто необачно. Від логічних (П. Скоропадський головним чином продовжив принципові підходи до створення українських збройних сил, що викристалізувалися в останній період діяльності Центральної Ради), досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась «дистанція величезного розміру».

У вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, дуже швидко з'ясувалося, що підтримати його абсолютно немає кому. І це в той час, коли офіційно вважалося, що гетьманом було завершено формування української регулярної армії та військово-морського флоту. За документами, армія мирного часу складалася з 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 урядовців, 221 220 підстаршин і козаків. Було оголошено про створення восьми піхотних корпусів (17 дивізій, ураховуючи окрему Сердюцьку дивізію), двох бригад (Кримської та отамана Натієва) і чотирьох кавалерійських дивізій та однієї бригади[846].

Для потреб армії планувалося виділити 63 тис. коней, а щорічні видатки на утримання війська України мали сягнути 1 млрд. 254 млн. крб.[847] Передбачались заходи і робились зусилля щодо забезпечення військ новітньою зброєю та технікою.

До військового будівництва було внесено національні елементи (це стосувалося передусім уніформи вояків та старшин армії і флоту), затверджено нові військові звання, пов'язані з традиціями запорізького козацтва.

Але багато питань так і не було вирішено, залишилося «на папері». Тож зрушення у військовому будівництві були все ж незначні. Здебільшого воно перебувало в зародковому стані. На сполох П. Скоропадський вдарив лише після 11 листопада 1918 р., коли з'явився наказ німецького командування про евакуацію окупаційних військ з України.

У сформованому 14 листопада 1918 р. новому уряді виконуючим обов'язки міністра військових справ було призначено генерала Б. Шуцького, а його заступниками — А. Прохоровича та Ю. Корнієнка. Морським міністром став адмірал А. Покровський. 17 листопада 1918 р. був звільнений зі своєї посади начальник Генерального штабу військовий старшина О. Сливинський. Його заступив губернський староста Київщини, генеральний хорунжий Андріанов. Були замінені командири деяких корпусів та дивізій.

Коли до П. Скоропадського дійшли відомості про утворення Директорії, він оголосив загальну мобілізацію. Але вона майже нічим не зарадила загальному станові справ. Командувачем української армії гетьман призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера. Він мав якнайшвидше приборкати повстання. Фактично Ф. Келлер дістав диктаторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили та місцеві органи влади України. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, генерал Ф. Келлер утворив підпорядковану персонально йому «Раду оборони». В оточенні головнокомандуючого визрівала змова з метою повалення гетьмана. Генерал «дав добро» на гоніння проти українців. Офіцерські добровольчі загони вчинили низку варварських акцій проти національних святинь. Зокрема, вони знищили погруддя Т. Шевченка в Києві. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами, граф Ф. Келлер загострив відносини з командуванням багатьох військових частин гетьманської армії. Це, в свою чергу, призвело до того, що на бік повстанців перейшли Запорозька дивізія під командуванням полковника П. Балбочана та «сірожупанники». Тому вже 26 листопада 1918 р. П. Скоропадський звільнив Ф. Келлера з посади командувача всіма збройними силами України, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П. Скоропадського не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.

Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість віднайти в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів у табір противників тощо[848]. Керівникам повстання робляться закиди, що вони навіть не мали уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитись. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були штучно підлаштовані, спеціально інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним потягом перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.

Однак, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Доки окупанти залишали Україну, виникла непередбачена пауза. Керівництво Директорії використало її для пошуку стратегії подальшого руху, визначення параметрів нового революційного збурення, уточненню його мети, розробки планів державотворення.

***

Вже на перших засіданнях Директорії було накреслено головні параметри програми принципових (і перспективних, і менш віддалених, першочергових) дій у соціальній, політичній і національній сферах.

"Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться колективом, партіями, а не окремими особами… що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини"[849].

Такою платформою керівники революційного органу прагнули "зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій і піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, народньої революції"[850].

Важлива відміна повстання проти гетьманату, на думку В. Винниченка, полягала в тому, що Директорія мала на увазі не лише збройне протиборство її військових сил із військовиками П. Скоропадського (можливо, й окупантами), а й переплетений,