Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?

— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів..." Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.

— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.

— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —

Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям "Кон'юктивітус", і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.

— Оце-то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.

— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.

— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!

— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!

— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.

— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.

— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.

— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.

— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.

— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.

— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.

— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? — з розпачем спитала Герміона.

— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо-Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.

— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.

— Як-як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.

— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.

— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О-о, вона так хтіла на них

вона на них не кидалася... О-о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...

Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.

— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?

— Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.

— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.

— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.

— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.

— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.

— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо-Ким?

Але Герміона запитала:

— А чому ти кажеш "був такий момент", Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.

— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.

— То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.

— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А