Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.

— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона

— Га?

— Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?

Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.

— Ой, вибач... я... забудь про це...

— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.

— Ой... я... співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.

— Та шо там, — коротко кинув він. — Я мало шо й пам'ятаю. Не була то найліпша мати.

Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.

— Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, — показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.

— Або чому ти так пізно повернувся, — додав Гаррі. — Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна-коли...

— Хто на тебе напав? — домагався Рон.

— Ніхто на мене не нападав! — категорично заперечив Геґрід. — Я...

Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.

— Це вона! — прошепотів Рон.

— Залазьте сюди! — поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща-невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.

— Геґріде, заховай наші горнятка!

Геґрід схопив Гарріне й Ронове горнятка й запхнув їх під подушку в Ікланевому кошику. Іклань уже стрибав на двері. Геґрід відсунув його вбік ногою й відчинив двері.

На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці-вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.

— Отже, — повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. — То ви Геґрід, так?

Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.

— Геть, — відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що стрибнув на неї й намагався лизнути в обличчя.

— Не хочу бути нечемним, — подивився на неї Геґрід, — але хто ви, до холєри, така?

— Я Долорес Амбридж.

Її очі обмацували всю хатину. Двічі вони подивилися прямісінько в той кут, де стояв Гаррі, затиснений між Роном і Герміоною.

— Долорес Амбридж? — отетеріло перепитав Геґрід. — Мені си здавало, шо ви з міністерства... хіба ви не працюєте з Фаджем?

— Так, я була першим заступником міністра, — підтвердила Амбридж, никаючи по хатині й придивляючись до кожнісінької дрібнички, починаючи від рюкзака, притуленого до стіни, і закінчуючи дорожним плащем. — А тепер я вчителька захисту від темних мистецтв...

— Сміливе рішення, — сказав Геґрід, — нині мало хто хоче братися за цю роботу.

— ...і Верховний інквізитор Гоґвортсу, — договорила речення Амбридж, ніяк не зреагувавши на його слова.

— А то шо таке? — спохмурнів Геґрід.

— Я теж хотіла б запитати, що це таке? — Амбридж показала на черепки від Герміониної чашки на підлозі.

— О, — Геґрід цілком недоречно зиркнув у той куток, де ховалися Гаррі, Рон і Герміона, — о, та це той... Іклань. розбив мені горнєтко. Тепер мушу пити з оцього.

Геґрід показав чашку, а другою рукою все ще притискав до ока драконяче м'ясо. Амбридж дивилася на нього, вивчаючи тепер замість хатини кожну деталь його зовнішності.

— Я чула голоси, — спокійно додала вона.

— Я си балакав з Ікланем, — рішуче пояснив Геґрід.

— І він вам відповідав?

— Ну... певним чином, — почав затинатися Геґрід. — Я інколи кажу, шо Іклань майже як людина...

— На снігу залишилися три пари слідів, що ведуть від замку до вашої хижі, — сказала Амбридж єлейним голосом.

Герміона охнула, і Гаррі затулив їй рота рукою. На щастя, Іклань чмихав носом, принюхуючись до мантії несподіваної гості, і та, здається, нічого не почула.

— Я щойно повернувся, — махнув Геґрід величезною рукою на рюкзак. — Може, хтось си приходив раніше й не застав мене.

— Назад від дверей вашої хижі кроки не ведуть.

— Ну я... я не знаю, чого б то... — нервово смикнув себе за бороду Геґрід і знову зиркнув у той куток, де стояли Гаррі, Рон і Герміона, ніби благав про допомогу. — Е-е...

Амбридж розвернулася й почала обходити хатину, уважно до всього приглядаючись. Нахилилася й зазирнула під ліжко. Відчинила Геґрідів сервант з посудом. Пройшла за кілька сантиметрів від Гаррі, Рона й Герміони. Ті притислися до стіни, а Гаррі навіть живота мусив втягати, щоб вона його не зачепила. Уважно зазирнула у величезний казан, у якому Геґрід варив собі їсти, а тоді знову розвернулася й запитала: — Що з вами сталося? Звідки у вас ці рани?

Геґрід одразу забрав з обличчя драконяче м'ясо, і це була, на Гарріну думку, помилка, бо тепер чітко стало видно фіолетово-чорний синець навкруг ока, не кажучи вже про запечену кров і здерту шкіру на лиці.

— О, це... зі мною стався випадок, — затинаючись, пробелькотів Геґрід.

— Що за випадок?

— Я... я си спіткнув.

— Ви спіткнулися, — холодно повторила Амбридж.

— Еге ж, саме так. Зачепився за... за мітлу товариша.

Я сам не літаю. Гляньте на мої розміри, мене ж не втримає жодна мітла. Мій товариш розводить абраксанських коней, не знаю, чи ви колись їх виділи — такі великі бестії, з крильми, і я, знаєте, троха поїздив на одному верхи і...

— А де ви були? — Амбридж незворушно урвала Геґрідове базікання.

— Де я був?..

— Де ви були? — повторила вона. — Навчальний рік почався два місяці тому. Вас довелося замінити іншою вчителькою. Ваші колеги не змогли пояснити, де ви. Ви не залишили ніякої адреси. То де ж ви були?

Запала мовчанка, і Геґрід втупився в неї своїм напіврозплющеним оком. Гаррі, здавалося, чув, як той відчайдушно перебирає в голові різні версії.

— Мені... мені треба було поправити здоровлє, — відповів він.

— Здоров'я, кажете, — професорка Амбридж обмацала очима набрякле й потовчене