Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Дивись, не зуроч ляхів, а то на них усіх і шептух забракне! — весело сказав Марко, сідаючи поруч.

Тимофій усміхнувся, але потім зітхнув.

— Я от усе думаю, як відправити звісточку додому. Треба і братові написати, і Орисі. Тільки от не до листів нині!

Марко з розумінням подивився на друга — йому було трохи легше, адже зовсім недавно попрощався з Христиною, а Тимофій не бачив свою Орисю ось уже майже півроку.

— Відправимо за першої ж можливості, — сказав Марко. — Нам сьогодні разом із Хмельницьким їхати до Кам’яного Затону[98] — від Кричевського прибув посланець, тож вони зараз там стоять. Поспімо ліпше, бо відчуваю, що матимемо безсонну ніч.

Тимофій ствердно кивнув. Їх заздалегідь повідомили про те, що гетьман таємно прибуде до Кам’яного Затону й вони всі троє поїдуть із ним.

Виспавшись, Влад, Марко і Тимофій у складі невеликого загону таємно рушили до Кам’яного Затону. Реєстровики так і не дочекалися Потоцького, тому спустилися майже до самого Микитиного Рогу, але бунтівників там не знайшли. За наказом Барабаша було знищено укріплення на острові Буцькому, що навесні побудували козаки, і тепер Кричевський разом із Барабашем поверталися до Кам’яного Затону, де залишилась основна частина їхнього війська. Уже вечоріло, коли з’явився перший човен. Однак у ньому сиділи люди Барабаша. Тому козаки дочекалися наступних, на яких плив уже сам Кричевський зі своїм людьми. Помітивши групу вершників, полковник наказав пристати до берега.

Висадившись, козаки Кричевського радісно вітали Хмельницького, обіцяючи йому свою підтримку. Але це був лише невеликий загін. Неодмінно треба було переманити на свій бік і інших, тому вирішили, що вночі влаштують так звану Чорну раду — раду простих козаків без їхніх старшин і начальників.

— Хоч нас усіх і примусили присягнути на вірність ляхам перед від’їздом, але багато хто згоден переступити через ту клятьбу й перейти на наш бік, — розповідав Кричевський.

— А що інші? Що думають старшини? — запитав Хмельницький.

— Ну, ті, які з ляхів, навряд чи стануть на наш бік, сам розумієш! Нестеренко[99] — за нас, Ілляш вагається, Барабаш — навряд чи. Він дуже злий на тебе за грамоти й жадає твоєї крові, — усміхнувся чигиринський полковник.

— А я й не знав, що я такий цінний! Молодший Потоцький мріє про мою голову, навіть батькові її в подарунок пообіцяв. Барабаш моєї крові хоче. А часом тобі, куме, від мене нічого не треба? — усміхнувся Хмельницький.

— Тільки твоєї дружби, пане гетьмане! — відповів Кричевський із легкою усмішкою. — Але поговори з людьми, вони чекають цього.

— Не можу я залишитися тут до ночі, Михайле! — похитав головою Хмельницький. — Просто не можу! Становище в таборі на Жовтих Водах складне — Потоцький може почати наступ, і там потрібна моя присутність. Я залишу тут Івана Ганжу[100], одного з козаків Корсунської застави, тих самих, що допомогли перебити й вигнати ляхів із Низу. Він людина розумна і зможе вдало повести справу. Тільки дайте мені знати, чим усе закінчиться. Ну що ж, мені пора, куме. Дай Боже, щоб у нас усе вдалося!

Хмельницький відкликав Ганжу вбік, переговорив із ним і наказав одразу після закінчення цієї ради повідомити йому результат. Трьох молодих козаків він теж залишив тут. У самого гетьмана поки ще було мало людей, на яких по-справжньому можна було опертися, — становище його було хитке, а цим трьом він хоч вірити міг.

Кричевський поплив далі, а залишені гетьманом козаки попрямували до Кам’яного Затону. На Дніпро спускалася ніч, запалюючи в безхмарному, прозорому небі зірочки, мов свічки, коли маленький загін козаків дістався табору реєстровиків. Утім, треба було дочекатися темряви, щоб усі прості козаки могли зібратися на Чорну раду.

У цьому загоні дуже не любили своїх командирів. Особливу ненависть спричиняв Барабаш, який був відданий ляхам і часто зачіпав інтереси простих козаків. Марно було намагатися переманити його на свій бік. Та й, крім того, сам Барабаш, вірний своїй пристрасті до фляги з горілкою, уже міцно заснув у своєму байдаку. Кричевський не згаяв часу — то там, то тут його люди розпускали чутки про те, що піднялися запорожці не просто так, а воюватимуть за свої давні права та вольності, колись відібрані шляхтою. І полинула чутка, що, мовляв, навіть є грамоти від самого польського короля на козацькі права, та приховала їх старшина, щоб і далі керувати козачками, як своїми