Читати книгу - "Вічний календар"

Тикєна запарила ячмінну каву «Золотий колос», всмажила яєшню. У прозорій мисці жовтіла грудка домашнього масла, принесена Леською-поштаркою, їхньою родичкою.

«То коли ти йдеш?» — запитав Дмитро Тикєну.

Вона відсунула на бляті шипучий баняк зі звареною бараболею. Взяла металевий гачок і посунула ним кільця.

«Та дам курям їсти й буду збиратися».

Тикєна ще звечора сказала Дмитрові, що йтиме до Криволуки разом із іншими жінками, бо там біля криниці об’явилася Матір Божа.

«Обід буде в брайтурі, а курам насипеш до бараболі ґрису».

За хвилин десять повернувшись до хати, Тикєна копошилася біля своєї скрині, привезеної до Баревичів після одруження. У скрині тримала всі свої шалінові хустки, спідниці, светри, домоткану білизну й одяг на смерть. До жовтої хустини з брунатними ружами, купленої в Параски Крільової, до якої приходили пакунки з Америки, Тикєна допасувала зелену спідницю, перешиту з Дмитрових штанів. Знайшла порепану сумку, з якою ходила до склепу по хліб. Глипнула на себе в дзеркало. Дмитро обняв дружину, притулившись міцно, так як уночі, коли тільки погасили світло, а він чекав поки жінка помолиться та приляже поруч. Тикєна ще показала, куди вона ховає ключ від вхідних дверей, на випадок, якщо Дмитро захоче кудись піти. Забула, що вони давно умовилися про сховок для ключа. З обори тільки й майнула зелена Тикєнина спідниця.

Дмитро залишився в хаті сам. Він переживав дивне відчуття звикання до свого дому. Принюхувався до нього, як пес. На кухонних стінах, де він зараз сидів за столом, покритим цератою, висіли килимки, придбані в Чорткові. На одній стіні плавала озером романтична пара білих лебедів, сплівшись довгими шиями в один вузол, на протилежній — прогулювався лісами рудуватий олень із великими рогами. В одній портретній рамці — він із Тикєною, обоє в гумових чоботях. Це шістдесят третій рік — місять глину. У них толока — прибудовану веранду потрібно було заліпити глиняними вальками. Весільний фотограф наробив тоді Баревичам випадкових фотографій.

Колись в альбомах зберігалися знімки кількох поколінь Баревичів, але після 1939 року Настя переховала їх разом із листом від Петра Урбана. Тепер уже не знайти. Можливо, десь у скляному слоїку чи металевому баняку під землею пахне айвою лист Петра з Белграда?

Першим Баревича побачив Пуда.

Пуда сидів на підмурівку, огородженому металевими штахетами, навпроти чайної. Звідси йому найкраще було визирати хлібовозку. Щойно авто покажеться на містку, в супроводі малолітніх роверистів, Пуда зірветься з підмурівку й галопом — під склеп. Міг просидіти незрушно пів дня, відлучаючись тільки, щоби посцяти за будинком кравецької майстерні.

Дмитрові захотілося побачити Джуринку. Там, де в дитинстві з ровесниками купався, підглядаючи за жінками-прачками з підібганими спідницями. На зворотному шляху вирішив, що зайде до залізного склепу — купити цвяхів. Тикєна нарікала, що курячі банта попрогнивали і попроламувалися — треба прибити нові лати.

Пуда, побачивши Дмитра, ще здалеку привітався:

«Слава Йсу, вуйку».

«Слава навіки», — відповів Дмитро. Він не знав Пуди. Порівнявшись із хлопцем, розгледів і зрозумів, що в Пудиній голові живуть кажани, яких не варто тривожити.

«На що чекаєш?» — для годиться поцікавився Баревич.

«На хліб».

«А чо так рано?»

«Та хочу, вуйку, бути першим».

«Ну, то я буду за тобов», — підтримав Дмитро розмову.

«Добре, — розвеселився Пуда, — най буде так».

Дмитро по-змовницьки підморгнув Пуді і, пройшовши до вулички перед містком через потічок, звернув праворуч. Вулиця, що вела до Джуринки, щораз звужувалася й западала вниз. Ця дорога вела на інший бік річки. Там був місток. На протилежному березі тягнулася вулиця аж до Рури. Вулицю оберігав високий пагорб, і городи стрімко піднімалися догори. Дмитро побачив, що на кожному клаптикові копали бараболю. Виднілися чорні смужки викопаних рядків. Купи зсипаної бараболі здалеку скидалися на жовту глину. Дмитро підійшов до берега. Вересневе тепло вливалося на селищні вулиці. На річці талапалися виводки гусей і качок. Вирослі за літо птахи набирали ваги й жиру. Гуси проганяли качок, а ті запливали під занурене у воду вербове гілля. Деякі виводки гусей, що вже викупалися, посмикували на берегах залишки трави. Найбільш агресивні гусаки вступали в бійку, витягнувши голови, сичали одне на одного. Потім усе втихомирювалося. Похитуючись, старі гуски й цьогорічний приплід поволі чалапали додому. Дмитро присів. Ось по воді пішли кола, і перелякане птаство почало дряпатися схилом на берег. Пливла видра. Над водою стирчала її голова. Вона перепливала Джуринку проти течії, і за мить зникла під вербовим віттям. Десь там, можливо, була її нора. Дмитро пригадав, як із мамою приходив до старого млина, коли потрібно було спетлювати пшеницю. Борошно, яке залишалося в потемнілому дерев’яному жолобку, вибирали пригоршнями, досипали в мішки. Борошно було тепле. Торохтіли кам’яні жорна. Волосся, лице, руки, кабати, штани та навіть чоботи, притрушені білим пилом на мірошникові та його помічникові, здавалися малому Дмитрові засніженими. Він сам, чекаючи поки спетлюють їхнє зерно, черпав долоньками з жолобка борошно й облизував.

Над водою Дмитро згадав про маму. Течія річки збирала Дмитрові думки докупи, і вони розходилися колами, як від плавання видри. Настя Баревичева загинула в сорок четвертому році, коли, рятуючись від наступу червоних, подалася з німцями за Стрипу. У колону втрапило кілька снарядів. Серед загиблих була Настя. Дмитро в той час уже служив у Червоній армії в Узбекистані, звідки з піхотним полком, сформованим у Катта-Кургані, військовим транспортом прибув під Сандомир. Тикєна з Вірою переховалися в Митниці, бо пускатися в дорогу з двомісячним немовлям Тикєна відмовилася. Після повернення з війни хотів Дмитро перепоховати маму на митницькому цвинтарі. Справа виявилася даремною — на тому шляху біля Стрипи було кілька поховань. У якому з них знайшла спочинок Настя —