Читати книгу - "Вічний календар"

Дорогою додому Дмитро зайшов до залізного склепу. Продавець, побачивши Баревича, запитав, чи той приїхав у відпустку.

«На пенсію», — відповів Дмитро.

«Та певно шо — дома краще».

З кілограмом цвяхів, насипаних у конусоподібний пакунок, скручений із газети, Дмитро вийшов на дорогу й побачив, що Пуда ще сидить на мурівці.

Біля чайної було пусто. Згори з великою шкіряною торбою назустріч Дмитрові йшла поштарка. Баревич упізнав Леську, що приходилася Тикєні троюрідною сестрою. Леська, усміхаючись, почала голосно вітати Дмитра. Оживився Пуда. Хлопцеві вже набридло сидіти одному, проводжаючи поглядом то вантажівки, то поодиноких перехожих. Леська скинула з плеча торбу й обняла Дмитра.

«Чула, чула, що вже додому, — голосно сказала. — А ту вам, Митре, листи».

Вона вручила два конверти. Один — простий, а другий — авіа, з характерною синьою й червоною окантовкою.

«Іду, — прощалася Леська, — бо нині маю багато пошти, та ще пенсію роздавати».

З кульком цвяхів і листами Дмитро прийшов додому. Удома застав Тикєну. Вона встигла повернутися з Криволуки. Цвяхи заніс до комори, а листи витягнув із кишені, поклав на підвіконня біля мушкательки, на зеленому стеблі якої розпустилася єдина червона квітка.

За вечерею Тикєна розповіла про Криволуку.

«Приїхало три священники, Митре. У керниці, де об’явилася Матінка Божа, жінки нанесли всяких квітів і прикрасили ними керничку».

«А хто видів?» — запитав Дмитро.

«Так як хто? — здивувалася. — Та криволуцькі. Там жиє така стара жінка. Йшла вона кудись, ну, минала ту керничку. Нараз засвітилося щось у воді, як би місяць впав, таким білим світлом, що вона аж завмерла. Впала на коліна й почала молитися. А на камені показався їй образ Пречистої діви».

«А щось говорила до неї Богородиця?»

«Нє, нічого не казала, — Тикєна збирала крихти зі стола, — та побожна жіночка через тиждень померла, але переказала про все побачене невістці. А та вже рознесла по селі».

Коли сіли на бамбетель, Дмитро побачив, що один лист із Казахстану від Вірки, а другий — від Федора. Спочатку відкрили Федорів. Син писав, що до грудня місяця демобілізується. Питався, що нового в селищі? Тикєна розуміла, що питається також про Долоткову Ірку, однокласницю. Ірка поїхала до Копичинець учитися на бухгалтера й там знайшла собі хлопця. Весілля відгуляли влітку, по Зелених святах. Тикєна нічого не писала Федорові, щоб не тривожити його зелене серце. Чула розповіді, як через дівок солдати тікають із армії або навіть стріляються. У листах інколи згадувала, що виділа Ірку, що в неї все добре. На Федорове запитання, чому Ірка припинила з ним листуватися, Тикєна не відповідала.

«Тра буде купити Федьови якесь вбранє», — сказала Тикєна, коли Дмитро розкривав Вірчин лист із Казахстану.

«Та як прийде, то поїдемо на базар до Бучєчи».

З Вірчиного листа Баревичі дізналися, що старша дочка збирається приїхати в листопаді, коли візьме відпустку. Приїде не сама, а з внуком Сашею.

Дмитро витягнув на ранок бритву для гоління.

Тикєна молилася, ставши на коліна, до нових образів, які перед Дмитровим поверненням додому привезла з Чорткова. Лежачи в місячному світлі, що заливало кімнату через вікно, вони ще довго говорили про дітей, кривулуцьку Богородицю, сусідів і курей. Після того Дмитро вдихнув запах Тикєненої пахи. Він пройшовся правою рукою від шиї до пупця, і Тикєна, розсунувши ноги, прийняла Дмитра в себе, зітхнувши дивним голосом якогось звірка. Коли Дмитро, відкинувшись, заснув, їй пригадалася Настя Баревичева, її свекруха, що підглядала за ними в перші дні по шлюбі. Тикєна помолилася за Настину душу й заснула.

Зранку Дмитро голився. Поставив на стіл дзеркальце і помазком розмішував у мильниці піну, розмащував нею густий сивуватий заріст.

Служив молодий Баревич в автомобільному батальйоні в уральському містечку. Закінчивши Бучацьку автошколу й попрацювавши восени помічником шофера, пішов до війська. Дмитро приїхав у коротку відпустку, щоби провести сина до армії. Веранду саме тоді збудували з перепаленої цегли. Добре, що й такої вдалося дістати за могорич. Вікна вставили з дерева, привезеного з Берем’ян. Накрили дах веранди шифером, але обштукатурити знадвору і зсередини не встигли. У Баревичів під час війни народилося дві дочки — Вірка й Настя. Вірка з’явилася на світ у червні сорок першого. Настя — у квітні сорок четвертого, а рівно через дев’ять місяців після Дмитрової демобілізації, в березні сорок восьмого — син Федір. Вірка давно виїхала до Казахстану. Там народила Баревичам першого внука Сашка. Настя навчалася в Чорткові, в медучилищі, і жила на квартирі, поблизу колишньої синагоги. Вулички єврейської дільниці залишилися незмінними. Чортків майже не постраждав. Дмитро платив за квартиру тридцять рублів, пересилав поштовим переказом щомісяця, а дочка отримувала на центральній пошті.

Протягом жовтневих днів Митниця потопала в сонячному світлі. З вікна Баревичів кожного ранку виднілася смужка розірваного вітрами туманцю, що спливав уздовж Джуринки. Перед Михайлом синичка з розгону вдарилася дзьобом у вікно. «Будуть гості», — подумала Тикєна.

У листопаді прийшли перші сніги й перші заморозки. Сніги були якісь немічні. Від них тільки розквасило дороги. Колгоспні вантажівки возили до Чорткова на цукровий завод буряки. Їздові возами перевозили до ферм жовтий пахкий жом, а щойно примерзало та випадав сніг, пересідали на сани. У повітрі пахло прілим жомом. З деяких фір чи саней він висипався жовтою цівкою на гостинець, і Баревичеві та сусідські кури товклися там до першої-ліпшої машини.

Сьогодні Тикєна ввійшла до хати з покаліченою куркою, котра ще теліпалася в її руках. Дмитро читав газету. Тикєна розповіла, що не знати хто так по-вар’ятськи їздить, не вважає на людських курей. Кинула курку в мидницю й великим ножем для чищення буряків перерізала їй горло. За якийсь час почала патрати, доливаючи окропу, щоби пір’я відставало легше. Дмитро, не випускаючи газети з рук, пересів на бамбетель. Тикєна, обпатравши, поклала курку на стіл і вибрала з неї кишки. Біля мидниці з’явилися два коти. Вони сиділи, причаївшись, і чекали, коли ґаздиня