Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Лафонтенову і Флоріанову: вони дозволяли йому хизуватися своїм невіглаством, а крім того, у формі погордливого підхлібництва доводити людям ученим, не членам Жокей-клубу, що й мисливець — друг байкаря. Та от лихо: він знав лише дві байки. Ось чому він тільки їх і наводив. Маркіза де Камбремер була не цвяшком у тім’я бита, а все ж певні її звички дуже дратували. В тому, що вона плутала деякі імена, не було ніякої аристократичної зневаги. Якась інша жінка на її місці, приміром, дуки-ня Ґермантська (яку високе коліно мало б утримувати більше, ніж маркізу де Камбремер, від цієї кумедности), щоб не подумали, ніби їй відоме імення, не вельми тоді славне (тоді як нині його носить однд з найнеприступніших жінок), — прізвище де Моншато,

— висловилася б так: «Ця пануся... як її в біса?.. Піко делла Мірандола». А маркіза де Камбремер плутала імення лише з доброзичливосте, аби не подумали, що їй щось відомо, і навіть коли по щирості все ж у дечому признавалася, то одразу ж, перекручуючи імення, намагалася сховати кінці в воду. Якщо, скажімо, вона боронила якусь жінку, вона намагалася потаїти, — не бажаючи заразом брехати тому, хто благав її сказати правду, — що пані така-то й така коханка пана Сільвена Леві. «Ні... — жебоніла вона. — Я нічого про неї не чула; подейкували, ніби вона причарувала якогось пана — як же його звали? Кан, Кок, Кун.. .а втім, цей пан, здається, давненько вже помер та й між ними нічого такого не було». Ці викрутаси — хай і протилежні — подібні до викрутасів неприторенних брехунів, які у спотвореному вигляді виставляючи свої вчинки в розмові з коханкою, а то і з приятелями, уявляють, що ті одразу ж не здогадаються, що всі вибрехані оце ними (так само, як оте Кан, Кон, Кун), штучно вставлені в розмову, що вони шиті білими нитками, мають подвійне дно.

Пані Вердюрен спитала чоловіка на вухо: «До столу мене має вести барон де Шарлюс? Оскільки ти поведеш маркізу де Камбремер, то й мій напарник має бути відповідний» — «Ба ні, — відповів пан Вердюрен, — у тамтого ранґ вищий (він хотів сказати, що пан де Камбремер — маркіз), отож-бо, пан де Шарлюс ніби його пахолок». — «Гаразд, посаджу його з княгинею». 1 пані Вердюрен відрекомендувала панові де Шарлюсові княгиню Щербатову; ті мовчки віддали уклони, показуючи очима, що знають одне про одного чимало, але прирікають зберігати цю таємницю. Пан Вердюрен відрекомендував мене маркізові де Камбремеру. Ще перше, ніж маркіз обізвався до мене гучним і заникуватим голосом, його рослява постать і рум’яний вид уже зрадили своїм дриґотом нерішучу войовничість отамана, який додає вам духу і заохочує: «Мені вже про вас говорили, ми все це залагодимо; я подбаю, щоб кару вам скасували; ми не кровопивці; все буде гаразд». Поручкавшись, він сказав: «Здається, ви знайомі з моєю матір’ю». Очевидячки, він вважав, що дієслово «здається» найкраще відповідає церемоніалові першого знайомства і водночас не зраджує сумніву, бо маркіз додав: «Маю, власне, до вас листа від неї». Маркіз де Камбремер радів дитячою радістю, що знову бачить садибу, де він жив так довго. «Тут усе, як було тоді», — сказав він пані Вердюрен, милуючись на знайоме панно з квітами над дверми та на мармурові погруддя на високих цоколях. Зрештою він міг би почуватися тут і чужим, бо пані Вердюрен понавозила сюди силу-силенну гарних старезних речей. Камбремери вважали, що пані Вердюрен усе тут перевернула шкереберть, хоча насправді ніякої революції вона не вчиняла, а поводилася як розумна консерваторка, — але вони цього не розуміли. А ще вони, так само неслушно, винуватили її в ненависті до старої садиби, в тім, що вона поганить її, замінюючи простим полотном їхній пишний плюш, — так темний панотець закидає єпархіальному архітекторові те, що той повертає на місце старі дерев’яні статуетки, прибрані тому, що духівник вважав за краще заступити їх прикрасами, купленими на площі Сен-Сюльпіс. Нарешті скромні грядки починали витісняти квітники перед палацом, які були гордістю не лише Камбремерів, а й їхнього садівника. Садівник визнавав Камбремерів єдиними своїми господарями, знемагав під кормигою Вердюренів так, ніби маєток був тимчасово захоплений зайдою та ордою жол-даків, і нишком ходив побиватися до викуреної зі свого замку власниці й обурюватися тим занедбанням, в яке попали нині його араукарії, бегонії, пупці, рясні жоржини, а також тим, що в такій заможній садибі наважуються саджати простісінькі квіточки, як от ромашку й нагідки: Пані Вердюрен відчувала цей глухий спротив і налаштувалася в разі продовження оренди чи навіть купівлі Ла-Распельєр застерегти собі право звільнити садівника, якого стара власниця дуже шанувала. Він безоплатно служив їй у важкі для неї часи й обожнював її; але в судженнях люду присутня дивацька суперечність; найглибша зневага сусідує в них із найпалкішим схилянням, а схиляння уживається з незабутими давніми кривдами, і ось цей клубок спостерігався у садівника; садівник казав, наприклад, про маркізу де Камбремер, яка 1870 року, осівши у своєму замку на східних кресах, заскочена наїздом, мусила цілий місяць терпіти присутність німців: «Пані маркізі мали за зле, що в війну вона стала на бік пруссаків і навіть гостила їх у замку. Іншого часу — нехай, але коли воюють, так чинити не випадає. Недобре вона поводилася». Отож-бо, він був їй відданий душею і тілом, шанував її за доброту і вірив у те, що вона запроданка. Пані Вердюрен аж кинуло від заяви маркіза де Камбремера про те, що тут усе як було. «А хіба ви не помітили якихось змін? — відповіла вона. — По-перше, тут були барбедьєнівські бронзові ґевали і препогані плюшеві кріселка — я їх мерщій спровадила на горище, хоча й там вони не гідні красуватися». Відрубавши отак маркізові де Камбреме-ру, вона подала йому руку, щоб той вів її до столу. Маркіз на мить завагався, думаючи собі: «Не можу ж я йти поперед пана де Шарлюса». Але, помисливши, що барон, либонь, давній приятель дому (скоро його не посадили на покуті), він наважився взяти подану йому руку і освідчив пані Вердюрен, яка це для нього честь — бути допущеним до цього сенаклю (так він величав «ядерце» і втішно