Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Пишіть, чого ж ви?

— Ніякої заяви на генерала Семеняку я робити не збираюся. Шукайте когось іншого.

— Зрозумійте, від цього залежить ваша доля.

— Хай так, а брехати не буду, не навчений.

— Будеш, голубчику, будеш… — раптом засичав слідчий. — Інакше до кінця днів своїх не вилізеш з-за колючого дроту! Але до цього ми ще повернемось!

Куточки губ знову підскочили вгору і нервово засмикались. Підсліпуваті очі вибілила лють. Корбець поволі підвівся й пішов до дверей. З порога, не оглядаючись, кинув:

— Не таких обламували!

Заскреготав замок, грюкнули залізні двері. Андрій не втримався, схопив стільця, на якому тільки-но сидів Семен Гурійович, і щосили пожбурив ним у двері. Глухо гримнуло, гуркотливою луною покотилося по коридорах. До камери вскочив наглядач.

— Ти що, здурів?! Скучив за карцером?!

— Іди ти…

— Псих! — Наглядач підняв розбитого стільця і вийшов з камери.

Спересердя Андрій угатив кулаком у муровану стіну. «Прокляття. Що ж це на світі діється? І тут нема правди…»

Гіркий клубок підкотив до горла. Не втримався, заплакав. Тім часом знову прочинилися двері, й слідом за наглядачем до камери ввійшов старий чоловік з цигаркою в зубах. На ньому був брудний халат, у руках тримав перукарську машинку. Ставши перед Андрієм, він жестом наказав підвести голову. Мить — і на підлогу впало пасмо Андрієвого волосся. «Все!.. Тепер ти справжній арештант…»

— Руки назад! — наказав наглядач. Клацнули сталеві наручники. — Отак краще, а то заходився казенні меблі ламати…

Вночі в арештантському вагоні холодно, вдень — задуха. Ночі нестерпно довгі, тягучі. Змучену душу біль пече немилосердно. Він боїться ночей, боїться залишатися наодинці з тими важкими думами про честь, совість, справедливість, зрештою, про сенс самого життя.

Вже не першу добу його везуть на Схід. Куди? Чому? Адже ні слідства, ані суду над ним не було. Була лише розмова з міністром Мешіком. Люб'язний, інтелігентний з виду, генерал виявився черствим і свавільним — не побажав слухати Андрієвих виправдовувань, говорив сам, і тихі його слова ще й досі хльоскають мозок неначе батогом. Кожне слово закарбувалося в пам'яті, довіку не зітреться з неї. Скільки у нього ще життя попереду, Андрій не знав, ніколи про це раніше не думав, але після тієї розмови вже був переконаний, що дні його полічені.

Гуркочуть колеса на стиках рейок, скрегочуть на поворотах, вистукують на стрілках — «Табір суворого режиму, без права листування! Табір суворого… без права… Це тепер ніхто не знатиме, де ти і що з тобою. А, власне, хто про те має знати? Батько… Єдина у світі людина, якій ще є до мене діло. Господи, якої муки я завдаю старому… Краще б і не зустрічалися з ним. Хай би думав, що десь пропав його син, поневіряючись на чужині, аніж тепер знатиме, що я під арештом… А звідки він знатиме, коли без права листування? За віщо?! За які гріхи-провини?! Ні, таки немає господа на небі! Немає й правди на землі!»

Гуркіт урвався, й одразу ж заскиглили під вагонами чавунні гальма, заблимали, поповзли стінами плями мертвого світла від вуличних ліхтарів. Долинули звуки великого промислового міста. Відвернувся до стіни і глибоко натяг на голову шапку. З досвіду знав, що на великих станціях поїзд стоїть подовгу. Арештантський інколи заганяли в тупик сортувальної, і тоді випадала нагода хоч кілька годин подрімати без гуркоту, скреготу, оглушливого гупання, якими в час руху були виповнені всі закутки арештантського вагона. Та лише скліпив повіки, як знову побачив її, ту заповітну дорогу під яворами.

…Низькі хмари притисли до землі чорні, неначе обвуглені дерева. Голо, безлюдно на тій дорозі, лише самотня постать бовваніє вдалечині, аж там, де хмари зливаються з землею. Невідь-як, але знав — то його батько. Наддав ходи, проте відстань не скорочувалась. Побіг, та марно, лише вибився з сили. Впав і гірко заплакав. Сльози ніби полегшили душу, та щось підказувало — полегкість примарна, прокинешся — і біль пектиме ще дошкульніше. А батько все стояв на далекому прузі.

«Тату! Таточку… Чого тікаєте від мене?!» — кричав він, б'ючи кулаками об землю. Вона стогнала під його ударами і зітхала важко.

«Я не тікаю, сину… Я тут…»

«Де?! Де ви?!»

«У твоїм серці, дитино моя…»

«Я не винний, тату! Ні в чому не винний!»

«Знаю…»

«Я хочу розказати вам, як все це сталося!»

«Не варто! Не варто труїти душу…»

«Ні, тату, ви повинні знати, що я чесна людина — і перед вами, і перед пам'яттю матері, і перед Батьківщиною. Я не вчинив злочину!..»

— Прокинься, хлопче… Ти так кричиш уві сні. Це погано. Треба привчити себе спати мовчки…

Андрій схоплюється, струшує важкою головою. — Хто ви?!

Поруч нього на лаву сідає літній чоловік у такій самій, як і в нього, арештантській шапці, потертій тілогрійці і засмальцьованих ватяних штанях. Обличчя мужнє, порізане зморшками. Очі мудрі й добрі, однак насторожені, гострі.

— Що ж… Давай знайомитись… — Чоловік дістає з торбинки загорнуті в газету хліб, яйця, шматок ковбаси, цибулину. Все те розкладає на лавці й, м'яко посміхаючись, припрошує: — Посувайся ближче… Дорога у нас неблизька, наговоримось.

Ковбаса пахне так, що голова йде обертом. Андрій не встигає ковтати слину. Давно вже не їв він нічого, крім баланди і чорного, глевкого хліба.

— Та ти не соромся, їж… Це мені дружина передала. Вона мене від самої Москви супроводить, — в голосі нового супутника і тепло, і біль, і гордість. — Вона в мене справжня… Тринадцять років минуло, а зустрілися… Ти їж, Катя нам ще передасть…