Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Де ті дрова?

— Найперше — Пилипчук. Ми ним перестали займатися, хоч він найбільш потенційний злодій.

— А як інші?

— Зараз є таке слово — комплекс. От і нам треба підходити до роботи комплексно.

— Підійдеш, як Сидоренко співає своєї, Скрипка своєї, а ти своєї…

Зайшов Мамітько.

— О, то ви тут, — глянув на Сивоконя. — А я вам тарабаню, тарабаню…

— Що сталося?

— Нічого термінового. Про старогутянську справу хочу поговорити.

— А про що говорити? Закругляємося.

Мамітько стояв біля столу, високий, широкоплечий.

— Виходить, я вам догодив, довівши товаришам із області, що обійдемося своїми силами. Нічого приходити їм на обжинки. Хоч, скажу я вам, ви трохи круто варите.

— Як-то? — підвів голову слідчий.

— Все валите на Власюка. Але ж я в курсі справ: головну скрипку тут грала головний бухгалтер. Він хто? Хлопчак довірливий. Вона ж крутила ним, як хотіла.

— Не такий він наївняк, як вам думається, — мовив Турчин. — То теж калач тертий.

— А звідки вам відомо? — відразу змінив тон заступник. — Ви що, ведете справу? Краще займалися б глибше квартирними крадіжками.

Павло, як завжди, коли в нього закипав гнів, ледь зблід, і Мамітько поспішив зам'яти сказане.

— Чого гарячкуєш? — несподівано перейшов на «ти».

Турчин дістав пачку сигарет «Столичні», пальці дрібно тремтіли.

— Кому не ліньки, той і шарпає, — зітхнув. Мамітько на те:

— Сам винен. Не треба бути таким…

— А яким? Як ти?

— Зараз не про мене мова, — відмахнувся Мамітько, — Ти взяв, собі за моду: чи треба, чи не треба — лізти в пузир. Каже тобі начальство виходити на Губенка, то виходь. Ні, починаєш крутити, вигадувати різне.

— Хіба ти не бачиш: тут усе шито білими нитками?

— Запам'ятай: начальству видніше, що й чим шите. Ось так. — І до Сивоконя: — Скінчите розмову — загляньте до мене.

— Ні, це не заступник, а кінь без хвоста! — промовив Павло, коли Мамітько вийшов. — Ти вловив, куди він гне?

— Чому ж ні. Під Сидоренка підкоп. І так прямолінійно. Невже він такий…

— Раніше ніби не помічав. Це відколи вибився в заступники. Кому ж він хоче догодити?

Поріг переступив Яківчук. Турчин глянув на нього і зрозумів: несе невтішні вісті. Дільничний неквапом підійшов ближче до столу, зняв кашкета, витер хустиною змокрілу голову і зітхнув.

— Погане діло: того дня, як Нужного відпустили, Губенко, і той-таки Нужний, і так званий «свідок» Яковенко побували в ресторані. Добре випили й закусили. Розрахувався Губенко.

Турчин задумався: «Невже версія Іваненка — найміцніша? Але чому ж тоді Геннадій обмовив себе і спонукав його до цього старший брат? А як бути з убитим собакою Дерев'яного? І як прив'язати Товкача до цієї гоп-компанії? Вони ж ніколи в подібній «спілці» не були. Значить, розраховувалися за брехливе свідчення?»

— То яка ваша думка?

— Та, певно ж, така, як і у вас, Павле Якимовичу.

— Доведеться крутити версію Іваненка, — зітхнув Сивокінь. — І почнемо з Яковенка, чи не так?

Яковенко не став викручуватися, а тільки дізнався, сказав:

— Пригостили мене хлопці, капітально пригостили.

— За які заслуги?

— Хіба нема? Я зняв із них відразу дві підозри — квартири не обкрадали, сіна не підпалювали.

Турчин пильно, намагаючись зустрітися з очима Яковенка, промовив із помітною іронією в голосі:

— То, може, заодно відведете і третю підозру?

— Я вас не розумію, — очі Яковенка забігали.

— Хіба не чули? Губенка підозрюють у вбивстві Товкача.

Тепер уже Яковенко намагався перехопити погляд капітана — мабуть, хотів збагнути, що ховається за цими словами.

— Ми так собі думаємо: на річці ви не бачили ні Губенка, ні Нужного. За що й вас пригостили?

Яковенко враз обм'як. Кашлянув, ніби в такий спосіб намагався зняти напругу, яка всього сковувала, заважала вільно говорити.

— Ви що? Та я чим хочете можу поклястися… Бачив я їх… Бачив!

— Чому ж стільки мовчали?

— Я вже пояснював: не хотів уплутуватися. Але, коли до мене прийшов дільничний, розтолкував, я погодився…

— Спробую повірити. Тільки поставлю ще кілька запитань, І прошу відповідати правдиво, — Турчин зробив паузу. — Ви говорили, що бачили Нужного й Губенка в урочищі Завали десь біля дев'ятої, на початку десятої. Коли ви прибули додому?

— Десь за десяту… Точно не скажу.

— Хай за десяту. Тільки ж вас удома бачили десь о половині на десяту. Чим таке пояснити?

— Я не знаю, — зовсім тихо промовив Яковенко.

— Така справа, громадянине Яковенко. За свідчення, що не відповідають дійсності, вам доведеться відповідати. Згодом. А поки-що можете бути вільними.

— Але я… Повірте…

— Я сказав: можете бути вільними. Поки що.

Турчин не часто дозволяв собі подібну різкість, але зараз він був сердитий на Яковенка, на самого себе, на те, що все поверталося не в той бік, лізло наперекір логіці. Бо якщо йти за логікою, то ж Товкач обікрав квартири з кимось іншим, а не з цією гоп-компанією, а Губенко не Вбивав Товкача. Але факти перетягали в інший бік. І ще. Якщо Губенко й Нужний були у змові з Яковенком, то чому Губенко не скористався ним раніше, тоді, як зав'язалося з перснем, а згодом зі спаленою скиртою? Можна було б допустити, що спалена скирта на совісті Губенка, Нужного та Яковенка, тому й два перші мовчали про останнього, аж поки добре не припекло. Тільки ж і звечора Яковенка