Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді сціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося, відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща почав витися тонкий синій димочок. І той почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокона, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, "ококонитись", а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що роївся на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.

— Драстє! — сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. — Це ви купили в тої Гідри хату?

Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.

— Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!

— Оно! — сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.

— Це я од вас його запалив, — сказав Шурка Кукса. — Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.

— Да! — сказала незрушно Юлька. — Розкажеш своїй бабушці.

— Нє, правда! — мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем — це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. — Я такий, шо всьо можу.

— Може, й можеш, — сказала Юлька і знову завмерла.

Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.

— Слиш, як тебе звать? — спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.

— Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, — сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку — гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.

— Слиш, — сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, — може, ти мене в гості присогласиш?

— Багато ти хочеш, — сказала незворушно Юлька й завмерла.

— Нє, я серйозно, — сказав Шурка.

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

— Може, й приглашу, — сказала спокійно й розважно Юлька. — Коли ти мені замість цього вікна, — вона махнула рукою, — двері вставиш.

— Двері? — зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

— А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? — спитала Юлька. — Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..

— Я не мастєр уставляти двері, — сказав трохи ображено.

— То йди своєю дорогою, — незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

— А двері в тебе є? — спитав він, трохи й вагаючись.

— Принесеш, — категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, — сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

— Шутніха ти, — сказав він. — Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…

— За дурничку шукай дурних, — категорично сказала Юлька. — І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, — ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра — двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив — перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим — для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета — цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув — оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти — і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому — дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?

Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.

Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.

— Вже до тої Юльки клинці тешеш? — спитала Людка і засміялась.

— До якої це Юльки? — спитав він тупо.

— А тої, з Безназванного.

"Ага, — подумав він. — її звуть Юлька", — і видивився на лукаву Людчину мармизю.

— Тешу, — сказав він. — А тобі шо?

— А мені нічо! — сказала Людка і ніби не було її перед ним — гналася вже геть далеко.

Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.

— А мені до лампочки, — подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. — Пашлі ви всі!

Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї’ вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у вицвілих маленьких трусах, раптом розігнався і шубоснув у воду. Випірнув, фуркнувши і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька й дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав: і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя зі здивованими круглими оченятками. І він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитись, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.

— Хай ти сказишся! — мовив уголос Шурка Кукса, вибредаючи із тієї киплячої води, яка ніби хапалася йому за тіло й не відпускала від себе, отож він, бідаха, вибредаючи, ніби й тягнув на спині, як здоровенну рибу, оту пекучу і їдливу, чарівницькими очима збурену річку.

2

А коли прийшов вечір, а по ньому й ніч, Шурка Кукса відчув, що з ним починає діятися казна-що. Може, цьому посприяв місяць, із яким у Шурки виникали відомо які асоціації: круглий, плаский, що не світив, а світився, трохи каламутний і ніби вкритий холодним перламутром; Шурка ж був такою людиною, на якого місяць діяв узагалі збудливо — можливо, тотемом його первісних предків був кіт. Через це Шурка вчинив так, як чинять коти, тобто покинув домівку, зайшов до одного й другого дружка чи знайомого, але всі були в цей вечір зайняті: одні били доміно, інші в телевізора утюрилися, ще інші мотнули на баби, і Шурка Кукса відчув, що впевненості й твердості у нього меншає. Міг би пристати до компанії картярів, що різались у карти в густих бур’янах, не зважаючи на темінь (вони там присвічували собі ліхтариком), але з тією компанією Шурка водитися не любив, бо там були хлопці вже пропащі та й вигребли б вони в нього все, що мав, хоч мав він, можна сказати, таки нічого. Тоді Шурка став лицем на місяць, як у певні періоди життя стає до нього пес, але не завив, а тільки пильніше придивився. Нічого особливого не побачив: місяць як місяць, та цього акту стало досить, аби місячне проміння, хай і каламутне, просвітило Шурці його тугодумну макітерку, поколошматилося там, порозкидало всякий мислительний непотріб, вимело зайве, а одним із промінців, наче маленькою сапочкою просапало закіптюжений і заснований павутиною закамарок його черепка, і з того просапаного місця відразу ж поріс синій росток — Шурка Кукса раптово пригадав, що в тому будинку, де жила його остання маруха, на Подолі, розбирають старі будинки і там цілком можуть лишитись якісь поганенькі двері; тоді він ті двері може ще сьогодні Юльці приперти і зажадати авансу.

Він аж звеселів од такого думання: то було, здається, саме те, чого шукав у сьогоднішньому вечорі, отож перестав дивитися на місяця, запалив цигарку, хихикнув, — і його ковтнули сутінки, аж навіть Людка, що за ним від сьогодні почала стежити (адже відбувався на вулиці новий роман), а коли це траплялося, вона не могла побороти слідчої спокуси і не могла не розпочати вивідів; можна бути певним, що слідство те велося без жодної рутинної формалістики чи, як її звуть по-народному, трахомудії.