Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Людці здалося, що Шурка подався до Юльки, тож вона перемахнула через місточка, збудованого над розмитою подою кам’яною греблею (принаймні це дешевше, збудувати того місточка, аніж ремонтувати греблю), але тут було порожньо. Юлька у вікні вже не сиділа, хоч воно й лишалося відчинене. Отже, Людка ласицею прошмигнула у двір, але відразу ж натрапила на колишню господиню Юльчиної кімнати і змушена була вдати, що саме до неї йшла. На кожному ґаночкові Ластів’ячого Гнізда сиділо по одній, а часом і по кілька жінок і щебетало, як ті ж таки ластівки; колишня хазяйка Юльчиної кімнати провела Людку у двір, де була напівзгнила лавочка і де сопушно смерділо туалетом, і вони там трошки потеревенили — Людка при цьому поставила кілька вивідчих запитань, обираючи про Юльку попереднє дізнання, але довідалася вельми мало, навіть змісту сьогоднішньої розмови між тим лоботрясом та Юлькою колишня господиня Юльчиної кімнати не могла переказати, бо в той час вона різала для нутрій зілля. Підкрастися до Юльчиного вікна (воно світилося) в такій перелюдненій атмосфері було неможливо; зрештою, Людка того не вельми прагла, бо тямила просту істину: навряд чи Шурка, коли це вона не змогла, міг би тепер проникнути до Юльки непомічено. Це, зрештою, було й справді так, віддамо належне Людчиним слідчим здатностям. Отже, Шурка зник у іншому напрямі, очевидячки, пішов із вулиці в місто, а все, що виходило поза межі вулиці, Людку якось аж зовсім не цікавило. Отож вона заспокоїлась, але патрульного обходу вулиці не занедбала, вряди-годи біля якихось воріт чи хвіртки зупиняючись, щоб і перекинутися словом-другим із сусідками.

Шурка ж у цей час був на Подолі й лазив по руїнах кількох хат, але ті руїни вже були так ретельно обчищені, що він аж почудувався на власну наївність: отак візьмуть господарі колишніх халуп і залишать для нього двері. Шурка присмутнів, але він уже трохи перейнявся містичною вірою в місяця, адже й попередню думку він дістав од нього, тим то став лицем до світила, і те знову покопошилося промінчиками в його тутодумному черепку, знову розгріб та розкидав мисельне сміття і обсапав сапочкою інший забур’янений закамарочок макітерки. І його старання й цього разу виявилося немарне, він аж по лобі себе плеснув — зовсім неподалік стояв будинок на два поверхи, напівоблізлий, напіврозхитаний зі строкато латаним дахом і з чотирнадцятьма телеантенами над тим дахом. Звався він у народі Білий Дім, бо на околиці був найбільший, мав лише один парадний вхід і той вхід не так зачиняли, як затуляли двері, що бовталися на одній петлі; влітку двері не зачинялися взагалі, а скособочено відвалювалися набік, а взимку їх таки намагалися зачиняти, доки не вмерзали стало в лід, бо саме сюди зливалася з даху вода через дірку в ринві. Ото саме на ті двері й насвітив його місяць, але щоб їх дістати, треба було дочекатися доби пригіднішої, бо біля входу тієї величної споруди на маленьких ослінцях сиділо, як на тайній вечері, дванадцять (із чотирнадцяти) осіб з напнутими на коліна подолами. В тих подолах бовталося соняшникове насіння, особи лузали і його, й слова, а лушпиння й слова викидали із себе в кулеметний спосіб. Окрім того, з жерла Білого Дому саме в цей час виступила остання Шурчина любаска з маленьким ослінчиком і присіла біля того гурту тринадцята. Шурка міг би не мати ніякого клопоту, підійти зараз до тих жіночок (вони його знали) й забрати від них свою колишню любаску, але тоді він тут напевне б пропав, бо його тепер палить любасна гарячка чи сверблячка, тож напевне б усунув свою тугодумну голову до зашморга, а тоді прощай воля і Юльчині пишні перса! Шурка Кукса в одному не був дурний, він того момента, коли не можна заходити у стосунках із дівчиною далі відведеної риски, добре відчував, отож і вів себе як хитрий садовий злодій: зривав, що рветься, — і навтікача замість потрапити з повною пазухою яблук у руки сторожа чи хазяїна. З досвіду Шурка знав, що ці баляндраси тягтимуться ще з годину, отож подався на горби в місто, де з нудьгою тинявся вулицями, розглядаючи дівчат, а тут їх було як бобу. Але ці дівчата були для нього ніби й чужі, до них інтерес виявляв хіба позірний: отак мацнув поглядом та й усе; його більше хвилювали дівчата околичні, тобто простіші й не такі церемонні.

Погуляв отак не одну годину, а півтори, бо з досвіду знав, що дехто із тих власниць чотирнадцяти антен мав звичку ще постриміти у вікні, аж доки їх не гукали знетерпілі чоловіки (діти в цей час уже спали); отож треба було й потрапити в той сакраментальний мент, коли діти спали, а чоловіки дружно й майже водночас підгортали під себе жінок. Тоді весь Білий Дім починав ходити ходором, ніби колихав його землетрус, бо всі працювали в одному ритмі й одночасно, хіба що сама колишня Шурчина любаска, а може, ще дехто із самітних, в кого чоловік загуляв, тихенько лежали в темряві й тоскно прислухалися до того ритмічного погойдування, до стогонів і гарячих пошептів, бо стіни в Білому Домі (це Шурка знав на практиці) тонесенькі, як папір, — саме в цю хвилину найліпше зняти оті скособочені двері й дременути разом із ними в ніч.

Підступав до Білого Дому, як кіт, навшпинечки і з розтуленим ротом; Білий Дім і справді похитувався й коливався, млосно зітхав, постогнував, охав, похлюпував любасним смішцем; Шурка Кукса від того облився заздрісним потом, тож підважив двері й вони зарипіли. Він сахнувся й прислухався; ні, будинкові зараз увіч було не до нього. Шурка ще раз підважив двері, й вони зіскочили з єдиної своєї петлі. Тоді нахилився й поклав двері на спину й тільки тепер збагнув, що вони непомірно важкі. Але відступати було нікуди, позаду Білий Дім, який за хвилину-другу отямиться, а тоді може статися біда. Тому Шурка Кукса пішов, наскільки міг швидко у завулочок до Кам’янки, перебрався через містка й тільки тут кинув двері на траву і впав побіч, віддихуючись і похихикуючи. На нього, пітного, налетіла хмара комарів і почала його ярісно обкусувати, тож він змушений був витягти цигарку й запалити; комарі в паніці розлетілися, хоч найлютіші ще дзеленіли над його вухом. Але Шурці Куксі було вже не до комарів — він солодко марив видивом Юльчиних грудей, бо за ці двері він хоч, може, й не дістане конечного розрахунку, але аванс візьме не питаючись, принаймні ті груди помне. Аж задихнувся від хвилювання, і це додало йому снаги, тож звалив двері на спину і почвалав униз по Кам’янці — йти було звідси до їхньої вулички таки далеченько. Вряди-годи зупинявся, щоб перепочити й витерти піт, кілька разів умився: раз із кринички, а вдруге із водогінної колонки. І як тільки зупинявся, ніби на замовлення, знову з’являлося йому в очах біле марево Юльчиних грудей, і йому так тоскно хотілося ті груди почіпати, що він аж стогнав, а відтак відчував приплив нової сили. А може, це на нього так діяла ця млосна любашна ніч, оце дивне повітря, що пахло розпареним жіночим тілом, він знову став лицем до місяця й побачив, що серед неба каламутно цвіло Юльчине обличчя, а під ним було дві білі спушені хмарини у формі велетенських куль; і він раптом цілком безглуздо пожалів, що ці двері не килим-літак, на який можна сісти й помчати до тих куль; натомість сам мусить бути килимом-літаком, і сам перти ті кляті двері, бо від них у нього вже почали пострибувати в очах блакитні спалахи. Він уже задихався і від власних почувань, і від цих клятих дверей, які ставали все важчі й важчі; часом йому здавалося: ще трохи, і вони причавлять його до землі, або ж розчавлять, як жабу, як чавив він на своєму тілі комарів. Тоді Шурка Кукса відпочивав трохи довше, немилосердно кадив цигарками; його прохід зачули пси й підняли немилосердну гавкітню, а один вискочив у розхилену хвіртку, і Шурка змушений був схопити каменюку і з люттю жбурнути; пес тонко заскавчав і погнався зі скавулінням у глибину двориська. Шурка ж знову пер двері, виливаючи з себе рештки поту, аж доки дістався Чуднівського мосту; тут він вирішив обмитись у річці й прохолонути — був уже в пенатах своїх. Вода пахла багном, мазутом і каналізацією, але Шурка все-таки вмився, навіть обхлюпався до пояса, скинувши сорочку, а тоді ще й посидів на траві біля мосту, слухаючи, як майже над головою з жухотом проносяться, наче летять, авта, і це жухкання було ніби велетенський ніж, що розтинав темряву: жух, жух, жух! — а він мав зі своїми дверима проскочити той небезпечний простір і не потрапити під удари того ножа. Отаке дурне йому верзлось, а ще він резонно міркував: чи варто витрачати стільки сили для примарної можливості торкнутися, хай і пишних, хай і принадних, але таки елементарних жіночих опуклостей. Але згадки про те й оці резонні думки його тугодумного черепка тільки розхвилювали Шурку, отож знову кинув двері на спину і мотнувся в останній марш-кидок — тут уже йому було ходу рукою подати. Кінь, кажуть, веселіше біжить, коли чує домівку, і це свята правда, бо й Шурка Кукса майже біг із дверима на спині, й саме такого моторного його зафіксували точні, як фотоапарат, Людчині очі, а їй сьогодні увіч не спалося, бо нутром ловця та слідчого безпомильно вгадала, що Шурка зник сьогодні з околиці з певним наміром і не на зовсім. Правда, її трохи здивувала ця чудна поява людини-дверей, вона навіть трошки злякалась, але не вельми, бо таки розчовпала, що й до чого. Шурка ж тим часом заскочив у Безназванний провулок, а вже це додало Людчиній душі олії — недаремно вона збавила стільки часу, дратуючи комарів (бо вони її не кусали), отже, Шурка Кукса підбіг до хвіртки, що вела до Ластів’ячого Гнізда, обпер двері об паркана, а сам прослизнув у хвіртку і то так тихо, що та й не рипнула. Підкрався до Юльчиного вікна й тихенько пошкрябав у шибку. Вікно майже відразу розчинилось, і в ньому з’явилося щось біле.

— Хто там? — спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.

— Це я, Шурка, — просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.

— Чого тобі? — спитала — Я ж тобі сказала своє услов’я.

— А я за уговором і дєйствую, — сказав Шурка. — Притарабанив тобі двері…

Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.

— А вдень не міг принести? — нарешті спитала вона.

— Вдень неінтересно, — захихикав Шурка.

— Украв? — спитала строго.

— Нє, позичив, — все ще хихикав Шурка.