Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

1 147
0
24.11.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Богдан Хмельницький. Легенда і людина" автора Петро Кралюк. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 112
Перейти на сторінку:
порозуміння з московським царем, розглядаючи його ледь як чи не основного союзника[671]. Насправді картина виглядає дещо інакше. Принаймні на початках Хмельниччини, в 1648–1650 рр., гетьман не розглядав Московію як свого союзника. А його дипломатичні зв’язки з очільником цієї держави були пов’язані з тим, щоб нейтралізувати московітів і не допустити їхнього втручання в українські справи на боці польської сторони. У цей час зовнішньополітичними пріоритетами Хмельницького були Османська імперія, Кримське ханство, а з 1650 р. — ще Молдавія.

Проте після Берестецької катастрофи Хмельницький починає шукати союзу з Москвою. Саме тоді вже звучать пропозиції прийняти Військо Запорізьке під опіку московського царя.

Чим були викликані такі зовнішньополітичні зміни?

Лист гетьмана Богдана Хмельницького царю Олексію Михайловичу з повідомленням про перемоги над польским військом і бажанням запорізьких козаків вступити до підданства Московії

Можна припустити, що Хмельницький вважав недостатньою турецьку й татарську допомогу для того, аби протистояти Речі Посполитій. Втеча кримського хана з поля Берестецької битви, певно, лише посилила таку думку. Якусь надію він покладав на Молдавію, але це не була велика потуга, на яку можна було б опертися.

Інша справа — Московія. Вона, щоправда, ще не відійшла від «смутних часів», втративши частину земель, які дісталися Речі Посполитій. З останньою вона мусила дотримуватися миру. Але московіти виношували плани взяти реванш, хоча б повернути нещодавно відібрані в неї в 1618 р. землі Новгород-Сіверщини й Смоленщини. При сприятливому збігу обставин Московія не проти була б вступити у війну з Річчю Посполитою.

Та спрацьовували тут не лише чинники прагматичного характеру. Певну роль відіграли, скажімо так, чинники ідейні. Посередниками на переговорах Хмельницького з московітами часто ставали православні ієрархи з Османської імперії — уже згадувані патріарх Паїсій, митрополит Йоасаф та інші. «...навряд чи можна погодитися, — відзначала Наталія Яковенко, — з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направляли гетьманську шаблю у потрібному їм керунку»[672]. Залишається лише нагадати, що «мудрі східні ієрархи» не були самостійними фігурами й часто діяли в інтересах очільників Порти.

У період Хмельниччини, як уже зазначалося, туркам цікаво було втягнути Московію у війну проти Речі Посполитої. Взяття під протекцію московітами Війська Запорізького вело до їхньої війни з цією державою. У Москві це чудово розуміли й не поспішали брати під царську руку єдиновірних козаків.

Наприклад, ще в березні 1652 р. посол Хмельницького Іван Іскра, прибувши до Москви, запропонував прийняти під опіку Військо Запорозьке. Царські урядовці, аби не провокувати війну з Річчю Посполитою, погодилися взяти лише військо, без території, передбачаючи надати козакам землі між річками Дон та Ведмедиця.

Лише восени 1653 р. Московія зважилася на війну з Річчю Посполитою. Земський собор прийняв рішення про опіку Московії Війська Запорізького[673]. 19 (9 за с. ст.) жовтня 1653 р. з Москви вирушило велике посольство до України, яке очолив боярин Василь Бутурлін (? — 1655)[674], а 2 листопада (23 жовтня за с. ст.) Московія оголосила війну Речі Посполитій.

Тепер лишилося справу довести до логічного завершення. На початку січня 1654 р. московське посольство прибуло до Переяслава. 16 (6 за с. ст.) січня прибув сюди й Хмельницький. Через два дні, 18 (8 за с. ст.) січня, відбулася Переяславська рада.

В українській літературі іноді порушується питання, чому Хмельницький вибрав Переяслав, а не «князівську столицю» Київ. На це було кілька причин.

Хмельницький не розглядав Київ як «своє місто». Це був воєводський центр. Тут так чи інакше давали про себе знати урядові впливи. До того ж місто не було «достатньо покозачене», а київський митрополит Сильвестр Косов та його оточення, як уже говорилося, займали досить прохолодну позицію щодо козацького гетьмана. Хмельницький зробив своєю столицею рідний йому Чигирин. Але це було незначне містечко без якихось історичних традицій, йому навіть не було й сотні років. А в той час «старина», традиції цінувалися досить високо. Переяслав же був містом старинним — вважайте, майже ровесником Києва. Водночас це було місто, де були сильні козацькі впливи. Тут Хмельницький міг спокійно проводити раду і забезпечити «потрібне» голосування.

Павло Тетеря

Насправді казусів під час ради вистачало. У Переяславі не було ніякого «широкого представництва». Там знаходився Переяславський полк під командуванням Павла Тетері (1620? — 1670)[675], гетьманового хрещеника. Зрозуміло, він забезпечував «правильне голосування». На раду прибуло 12 полковників, які лояльно ставилися до Хмельницького.

Спочатку гетьман радився із старшиною, яка схвалила союз із Москвою. Потім вийшов на площу і виголосив промову, де навів резони щодо московської опіки. Присутні ніби радо його підтримали.

Однак далі почалися неузгодження. Коли гетьман, старшина й московські посли пішли до переяславського Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги, Хмельницький зажадав, аби посли першими присягли від імені царя. Бутурлін відмовився складати присягу.

Олексій Михайлович

Після цього інциденту гетьман й представники старшини пішли на нараду, що тривала кілька годин. Тим часом посли лишилися в соборі. Під час наради переяславський полковник Павло Тетеря й миргородський Григорій Лісницький приходили й просили Бутурліна скласти присягу. Однак безуспішно. Глава московського посольства наполягав, що московський цар не присягає своїм підданим, але слово його непорушне.

Після тривалої наради козаки все ж присягнули московському царю Олексію Михайловичу. Таких ніби було 284 особи. Від царя Хмельницькому посли вручили грамоту й знаки гетьманської влади (військовий прапор, булаву та шапку). Потім представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, щоб прийняти присягу від населення на вірність цареві. За їхніми ж даними, присягу ніби склали 122 542 особи чоловічої статі. Якщо взяти цю цифру за основу, то можна припустити, що цар отримав близько півмільйона нових підданих. В принципі, на ті часи не так уже й мало.

Правда, не все було гладко з присягою цареві. Брацлавський, Кропивнянський, Уманський та Полтавський полки відмовились присягати. В останньому

1 ... 105 106 107 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"