Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе орґанізаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорґанізувалися на запорозькій території, перейшли гряницю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серіозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорґанізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого пляну, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас рабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воевідств припинила повстання.

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи своє коріння в умовах соціяльно-економічного й політичного життя на правобережній Україні, це повстання було звязане з подіями міжнароднього характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки збіжевого експорту переносилися з берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевности в економічному житті й відсутности виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликувало серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної України, довше, ніж де інде, затяглися пільгові роки свободи від панщизняних обовязків. Але тепер і тут ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало як якесь насильство над собою.

Одночасно на південній Київщині загострилися й відносини релігійні. Керманичі уніятської церкви в особі митрополита Володкевича, який перебував у Радомишлі, й його поміщника Мокрицького, повели дуже енергійний натиск на православне неселення. Їх підтримували військові й цивільні власти. Правне становище православної церкви в межах Польщі було дуже невпорядковане. Православні парафії на Київщині залежали від єпископа, який жив на Україні лівобережній, у Переяславі, отже не був польським підданим. Йому належало право висвячувати священиків. Одначе польські погряничні власти всіма способами утруднювали зносини православної пастви з своїм закордонним пастирем. Та й помимо того, щоб православний священик міг обняти парафію, треба було згоди як уніятського декана, так і місцевого дідича. На цьому ґрунті виникали постійні непорозуміння. Митрополит Володкевич і офіціял Мокрицький заступили стару тактику відкритого переслідування православних і примушування їх силою переходити на унію — новою тактикою, яка полягала в безконечних дрібних причепках; ці причепки робили життя православного сільського духовенства просто невиносним. Мокрицький при тому жорстоко поводився з православними священиками, за найменшу провину садовив їх до тюрми, бив без милосердя різками і всіма способами знущався. Багато з сільського духовенства назверх визнали унію, хоча в душі зоставалися вірні православю, багато й з світських людей примушені були удавати уніятів, хоча в душі ненавиділи унію. Все це утворювало атмосферу взаємної ненависти й недовіря.

В половині XVIII ст. єпископську катедру в Переяславі обійняв енергійний Гервасій Линцевський. Не маючи змоги сам особисто відвідувати підвладні йому парафії на польській Україні, Линцевський призначив у 1761 р. своїм намісником Мелхісидека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського манастиря. В його особі він знайшов талановитого й енергійного помішника. Мелхісидек зорґанізував живий православний рух, осередком якого були манастирі на південній Київщині, серед густих лісів, близько від Запорожжя: Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші. Він порозумівся з запорожцями й дістав від них поміч. Він підняв дух православного населення, а цілі сільські громади, які вже вважалися за уніятські, почали знову вертатися до православя. Коли уніятські власти стали робити Яворському перешкоди, він звернувся за допомогою просто до київського митрополита. Але, коли Мелхісидек вертався з Київа, його схопили й посадили до тюрми. Йому вдалося втекти з тюрми на Січ; звідси він поїхав до Петербурґу, добився авдієнції в самої цариці Катерини й дістав від неї обіцянку дипльоматичної допомоги.

Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського манастиря. Він застав удома репресії з боку уніятських властей проти викликаного ним руху. Вимушений інтервенцією Росії й Прусії в 1767 році закон варшавського сойму про релігійну толєранцію не вплинув на ослаблення реліґійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові пляни: він разом із запорожцями думав про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була усобиця, яка наступила в Польщі в 1768 році.

В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Ця конфедерація була заключена в місті Барі на Поділлі під проводом Кизимира Пуласького. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського війська під проводом ґенерала Кречетнікова вступив на територію польської України й почав збройною рукою розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на межі між Київщиною й Волинню.

Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському манастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року появився на Україні під виглядом манастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському манастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були ріжні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, уважає, що гайдамаки мали певний плян: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох погряничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського манастиря відділ у кілька сот людей і вирушив із ними через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь,