Читати книгу - "Лист до короля"

— Таємниць більше немає, — сказав Тіурі, йдучи за Дурником до лісової хижки.

Дурник зупинився і наморщив лоба.

— Більше немає таємниць? Вони називають мене дурником, але я не вірю, що більше немає таємниць.

Тіурі несподівано поглянув на нього з повагою.

— Так, маєш рацію. Мою таємницю я тепер можу розповісти, але, звісно, є й інші. Таємниці Дикого лісу, наприклад, та й ще дуже багато інших. Про деякі ми навіть ніколи й не чули, а деякі ніколи не розгадаємо.

— Тепер я не розумію, про що ти говориш.

Тіурі усміхнувся до нього.

— Ходімо до лісової хижки, і я говоритиму з тобою стільки, скільки забажаєш.

— Ми поговоримо разом. Я тебе щодня чекав. Я знав, що ти повернешся. Тепер ти їдеш туди, де сонце сходить. А ти знаєш, де сонце сходить?

— Ні, я цього не знаю. Тож бачиш, твоя правда: є ще таємниці.

6. Король Дагонат

Тіурі переночував у лісовій хижці й назавтра поїхав до трактиру «Айкарвара». Він навідав могили лицаря Едвінема з Форестерре і Вокії, його зброєносця.

Трактирник впізнав Арданвена і тому пригадав Тіурі.

— Ти хлопець, який хотів поговорити з Чорним Лицарем з Білим Щитом, упокій, Господи, його душу. А чому ти повернувся на його коні?

— Тепер це мій кінь.

— А ти не вигадуєш? — Трактирник підозріло поглянув на Тіурі. — Хто ти такий насправді? Тебе шукали Червоні Вершники, тоді — Сірі Лицарі. Давненько все це було, та я добре пам’ятаю.

— Я вісник, їду до короля Дагоната з листом від короля Унавена.

Ці слова, як вважав юнак, мали задовольнити трактирника.

Тіурі переночував у трактирі чи, точніше, полежав у ліжку, бо всю ніч не зімкнув очей.

Від трактиру до міста було зовсім недалечко, і рано-вранці Тіурі вже досяг своєї мети: під’їхав до Дагонат-бурга. Він відчував неймовірне піднесення. Дивне відчуття: місто його короля залишалося все ще точнісінько таким самим. Ось церква, звідки більш ніж півтора місяці тому почалися його пригоди. Він подивився на вежі, що височіють над міським муром, а на вежах палацу майорить королівський штандарт на знак того, що Дагонат тут, у своїй столиці.

Тіурі згадав про Паккі й подумав, що б він сказав, якби був поруч. Чи розчарував би його Дагонатбург, як колись Данґрія? Адже він схожий на Данґрію, тільки трохи більший.

Хлопець зупинив коня, дістав із сумки стару рясу й накинув на себе. Він хотів якомога непомітніше увійти до міста, де його знало багато людей, і ні з ким не говорити, допоки не побачить короля Дагоната.

Він під’їхав до відчиненої західної брами: з неї саме виїздив гурт вершників — двоє молодих лицарів зі зброєносцями й лучниками. Вони мали щасливий вигляд: осяйна зброя, яскраві плащі, і кожен на кула-ці тримав сокола. Тіурі збентежився, упізнавши Армана й Джузеппе, але ті проїхали повз і не звернули на нього уваги. Юнак дивився їм услід, аж доки ті не зникли за пагорбом.

«Я міг би бути з ними, — подумав Тіурі, — якби не відгукнувся на голос незнайомця та його прохання, полював би тепер у Королівському лісі.» Та він знав, що насправді не хоче, щоб було інакше, аніж є зараз, і не хотів би схибити і втратити такий досвід.

Стражники пропустили його одразу, хоча й не відмовили собі в задоволенні зачепити його:

— Твій кінь кращий за твою рясу, монаше!

— Я не монах. Я вісник, везу листа із заходу для короля Дагоната.

Він проїхав знайомими вулицями і невдовзі дістався площі перед палацом. Навпроти стояв трактир, поряд з дверима якого висів золотисто-блакитний щит з гербом лицаря Тіурі Хороброго. Юнак, на мить вагаючись, подумав: «Зайти привітатися з батьками? Та ні! Мушу спершу з’явитися перед королем, це важливіше».

Стражники біля воріт палацу запитали, хто він.

— Вісник до короля Дагоната.

— Хто вас послав? Назвіть ваше ім’я.

— Король Унавен мене послав, Тіурі моє ім’я.

Тепер вартові впізнали його і впустили всередину. Тіурі залишив Арданвена під опіку слуг на внутрішньому дворі й пройшов до великої зали, де відвідувачі чекали на короля. Якби тільки король прийняв його одразу!

Увійшов якийсь лицар і зойкнув.

Тіурі підвів очі.

— Батьку! — скрикнув він.

Вони кинулися в обійми один одному.

— Батьку! — повторив Тіурі.

Лицар Тіурі дивився на нього щасливими очима.

— Усе гаразд, мій сину?

— Так. о так, батьку!

— Ти і є вісник короля Унавена?

— Так. Як ви? І як мама?

— Усе гаразд. Король чекає на тебе. Я маю відвести тебе до нього.

Однак він не одразу рушив, а стояв, уважно дивлячись на сина.

— Ти виріс, — він поклав руку на плече Тіурі. — Ходімо до короля, потім поговоримо.

За мить Тіурі стояв перед королем Дагонатом. Густі каштанові кучері над чолом, коротка борідка і таке знайоме вольове обличчя з ясним проникливим поглядом. У залі не було нікого, окрім його батька, який відійшов до дверей.

Тіурі поштиво привітав короля, передав йому листа Унавена і додав:

— Ваша Величносте, я маю пояснити вам, чому тієї ночі, Ночі літнього сонцевороту, я залишив каплицю.

— Це і так зрозуміло, — відказав король Дагонат. — Я вже чув дещо від лицаря Ристридина, але хочу почути все з твоїх вуст. Ти зник несподівано і без пояснень, тебе довго не було. хоча для такої подорожі — до королівства Унавена — не надто й довго.

Він поглянув на Тіурі уважно, так, як щойно дивився на нього лицар Тіурі:

— Ти вже привітався з батьком?

— Так, Ваша Величносте.

— А з матір’ю?

— Ні, Ваша Величносте.

— Гаразд. — Король зламав печатку на листі Унавена — там було багато дрібно списаних сторінок — і, окинувши їх поглядом, знову звернувся до юнака: — Я хочу вислухати твою історію і твої пояснення, Тіурі, син Тіурі, та спершу прочитаю, що пише мені великий король із заходу. Можеш поки що йти, поговори з батьками і повертайся до мене за годину.

Тіурі низько вклонився на знак покори.

Тіурі з батьком пішов до трактиру, де побачився з матір’ю. Година промайнула швидко, він далеко не все встиг розповісти, бо мав з батьком повернутися до короля. Цього разу він з королем залишився сам-на-сам.

Тіурі розпочав свою оповідь: