Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Три роки потому

 Андрій

Відкриваю багажник, під зав'язку забитий купою пакунків та коробок у святковій обгортці. Забираю частину, і розумію, що доведеться повернутись, щоб забрати решту другою ходкою, а може і третьою. Сьогодні у Макса та Дениса день народження, і як найкращий дядько у світі, я не можу не побалувати їх. А ще й тому, що в нашому зі Славою дитинстві не було такої кількості іграшок, та ще й таких крутих. От, наприклад, високошвидкісний катер на керуванні, дуже крута штука, собі такий не купиш, бо рідня засміє, а от племінникам - раз плюнути. А те що вони ще замалі для таких іграшок, то не біда, адже їх дядечко спочатку потренується сам, а потім вже навчить і їх, як управлятися з такою технікою.

Заношу останні коробки до будинку, і чекаю поки хоч хтось з'явиться у вітальні. Вчора ми допізна надували кульки та прикрашали святковими гірляндами дім батьків, щоб здивувати малих коли вони прокинуться. Зараз вони фанатіють від динозаврів, тому по кімнаті літають кульки у формі птеродактилів, а по підлозі вештаються, від протягу, невеличкі тиранозаври. 

Прохожу на кухню, звідки лунає солодкий аромат вафель, а за столом сидять, наче пташенята в очікуванні смачного, Слава й тато.

- Привіт, народ! - цілую маму у щоку, вітаюсь з батьком та братом за руку. -  Малеча ще спить?

- Інакше ми б так спокійно не сиділи в очікуванні маминих вафель,- вимучено говорить Слава.

Здається хтось не виспався, або знову натрапив на міну під назвою Аліна. Вже три роки, як ці двоє притираються один до одного. І попри шалене кохання, іноді доводять один одного до сказу. Дивитись на їхні суперечки, висмоктані з пальця, то як у кінотеатр сходити, тільки тут ніхто попкорн не продає. 

Заварюю собі філіжанку кави, беру тарілку і сідаю на вільний стілець в очікуванні своєї черги на вафлі. І сидіти треба тихо, бо можуть залишити і голодним. Але в цьому ми самі з братом винні. І от нащо було будити звіра в тілі тендітної невістки?

Домовившись з братом, ми почали натякати Аліні, що млинці та панкейки нам трохи вже приїлися, сподіваючись, що Рижуля вигадає якийсь новий рецепт смаколиків на наші родинні суботи, що стали традицією. От вона і вигадала. На день народження вона подарувала нам з братом пристрої для випікання віденських вафель і книгу рецептів на додачу, щоб ми могли самі собі їх смажити і нам нічого не приїдалось. Шах і мат.

Кожної суботи Слава слухняно випікає дітям вафлі, а Рижуля в цей час п'є каву і насолоджується видовищем. Я ж свою вафельницю привіз до батьків, бо кулінар з мене так собі, а з мамою можна домовитись.

Аліна вбігає  до кухні, пихтить, як паротяг та тицяє в брата вказівкою. В цей час мама кладе мені на тарілку вафлі і щедро поливає її медом. Не попкорн звісно, але  для мене ідеально. Відкидаюсь на спинку стільця і налаштовуюсь на концерт. Інші теж в очікуванні.

- Я тебе попереджала, - галасує Рижуля, а Слава підводиться і прямує прямісінько до неї. Ох дарма ти братику лізеш до звіра в пащу.

- Навіть не підходь більше до мене, - Алінка виставляє руки попереду, щоб зупинити його. - І навіть не дихай у мій бік, про всяк випадок.

- Мила моя, сонечко моє, це ж добра новина, я ще вчора тобі про це сказав. Я навіть скупив тобі їх всі, щоб ти впевнилась і заспокоїлась, - забирає з рук дружини вказівку, усміхається та намагається втішити її. Але вона непохитна. Мабуть, налажав він знатно.

- Заспокоїлась? Та я й досі ранкову каву п'ю ввечері, ноги поголити спокійно не можу, бо дехто вибиває двері, а ці іграшки, машинки та конструктори, вони всюди,- дивиться на мене, а я піднімаю руки вгору - винен. Ну не можу я нічого зробити, коли бачу щось цікаве в іграшковому магазині, одразу тягну це племінникам. Але ж вона сама охрестила мене найкращим дядьком і світі.

- Може цього разу буде дівчинка, або дві, - хитро посміхається і дивиться на нас.

Твою ж наліво! Невже я знову стану дядько? Тільки б це була дівчинка. Про всяк випадок схрещую пальці на руці, бо пацанів Аліні вже вистачить.

Мама скрикує від несподіваної новини, але одразу ж замовкає тримаючись за татове плече.

- З моєю вдачею, не бачити мені рожевих суконь, а от ще подвійну порцію динозаврів, то точно, - вона починає схлипувати, але все ж таки посміхається крізь сльози і обіймає свого чоловіка.

Мама і тато, які душі не чаять у малих бешкетниках, підскакують зі своїх місць і біжать вітати парочку, яка невдовзі подарує їм ще одного внука, або внучку, або двох.

На вулиці дзявкає Муся і я виглядаю у вікно, поки інші зайняті.

- Родичі приїхали, - кричу, коли бачу у дворі батьків Аліни та Антона з Катею, та не думаю що вони мене почули через галас який самі й вчинили.

Придивляюсь до ще однієї фігури, що йде слідом за Надею і коли вона виходить вперед, я завмираю, а щелепа моя падає.

- А вона тут що робить ?

Ось і казочці кінець :-)

Дякую вам, мої квіточки, що прожили цю історію разом зі мною. Дякую за ваші слова та підтримку. Обіймаю вас!

А ще, моя величезна подяка моєму чоловікові, моєму коханому Славі. Дякую тобі любий, за твою підтримку, за натхнення, за ідеї і те, що вірив в мене, навіть коли у мене опускались руки. Кохаю тебе безмежно!

P.S. Як ви, мабуть, здогадались з епілогу, на Андрія чекає своя історія.

P.Р.S. А ще в процесі написання іторія про Антона та Катю під назвою “Не на ту натрапив”.

P.Р.Р.S. Бонусом буде ще одна історія про рок-гурт та сонячну Італію під назвою “Той самий день”.

Тож, хто ще не підписався на сторінку - запрошую це зробити, щоб не пропустити новинки.

Кінець