Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Переступаю поріг, тепер вже свого дому, але зупиняюсь і відходжу в бік, бо повз мене проходять двоє задоволених чоловіків з немовлятами на руках. Один з них щасливий батько, а другий найкращий дядечко у світі. Ми з Дашею лише переглядаємось і рушаємо слідом, зачинивши за собою двері. Чоловіки заходять в дитячу кімнату, а я оглядаюсь навкруги, наче вперше тут. Я вже була в цій квартирі перед від'їздом Слави, але зараз все по іншому. Зараз це і мій дім теж, тому і відчуття зовсім інші.

В кімнаті стоять ліжечка та комод з пеленатором, що ми купували раніше, а біля дверей вже зібраний візочок. Половину кімнати займає двоспальне ліжко, якого раніше тут не було. Та найбільше мене дивує кількість повітряних кульок в цій кімнаті, бо вони займають всю площу стелі й на додачу в повітрі бовтаються фольговані кульки у вигляді немовлят. Виглядає це чудово, але я вже думаю, як буду їх діставати звідти, бо коли вони почнуть лопатись буде вже не так радісно.

Даша стоїть поруч, і склавши руки на грудях, з цікавістю спостерігає за чоловіками, що на колінах стоять біля ліжка, на якому лежать малюки. Я теж не можу відвести погляд від цієї картини і лише посміхаюсь, коли вони починають обережно знімати з хлопців теплі комбінезони, наче всередині вибухівка.

- Макс схожий на мене, - каже сміючись Андрій.

- Розмріявся, - так само жартома каже Слава. - Це мої сини, тому і схожі вони на мене.

- А я їх єдиний дядько, - не здається Андрій, хоча аргумент так собі.

- Може скажемо їм, що вони близнюки? - запитує у мене Даша.

- Не варто. Не будемо їх травмувати, - відповідаю подрузі й вона прискає від сміху. - Пішли краще пити чай.

- Тоді вже краще шампанське.

- Твоя ідея мені подобається більше, - розвертаюсь й підштовхую її у напрямку кухні.

Відкриваю очі й намагаюсь зрозуміти де саме знаходжусь. Змахую з себе залишки сну і повільно сідаю в ліжку. Діти. Де хлопці? Я лише на мить прикрила очі поки вони спали, а зараз їх немає в ліжечках. Миттю підводжусь з ліжка, але в голові трохи паморочиться від різких рухів. Помічаю те чого не бачила, коли лягала спати і тепер у мене два питання “Де мої діти?” і “Звідки це взялося на моїй руці?”. 

Повільно виходжу в коридор і йду до вітальні звідки лунає голос Слави. Він тримає на руках сина, годує його з пляшечки й судячи з серйозного тону розповідає щось важливе, поки інший нащадок Романенко агукає у гойдалці.

- Привіт, - вітаюсь з коханим. - Звідки взялись ці гойдалки? 

- Ваші списки покупок виявились недосконалими, - радісно відповідає, й зиркає в бік стопки, ще закритих, коробок. На торці однієї з них бачу намальовану камеру, але що в інших, уявлення не маю.

- Коли я засинала, цього не було, - піднімаю догори руку демонструючи Славі неймовірної краси обручку з червоним каменем.

- Тобі не подобається? 

- Звісно, подобається! - трошки підвищую голос. - Просто хочу знати, що вона означає.

- Вона означає, що за місяць ми одружуємось, - каже серйозно, але приховати посмішку не встигає.

- Ось так просто ?

- Ти вважаєш нашу історію простою?

- Звісно що ні, але я думала, що ми поживемо разом деякий час, а потім вже одружимось, якщо ти не передумаєш.

- Тобто ти не збираєшся виходити за мене? 

- Звісно що збираюсь! Не перебивай мене, я і так розгублена.

- Спочатку я хотів зробити все за класикою, романтична вечеря, пропозиція руки і серця, обручка з діамантом, але коли побачив цей рубін, відразу зрозумів, що ця обручка призначена саме для тебе, а ти призначена саме мені, тому вирішив не зволікати, бо лише  з тобою я хочу засинати і прокидатись кожного дня, і лише твою щасливу посмішку  я волію бачити все життя, і тільки…, - я не чекаю поки він договорить і припадаю до його губ у поцілунку, на стільки міцному, на скільки цьому дозволяє Дениска, що все ще лежить у нього на руках.

- Звісно, що я згодна одружитись з тобою. Вона чудова, дякую, - піднімаю руку і роздивляюсь камінь, що наче полум'ям мерехтить від освітлення, а потім прикладаю її до волосся, насолоджуючись цим поєднанням кольорів. - І взагалі, значення діамантів перебільшують. Звичайне прозоре скло, наче з пляшки якоїсь. 

- І що мені тепер із цим робити? - він ставить переді мною на стіл маленьку оксамитову коробочку кольору його очей. - І з цим, - поруч ставить ще одну.

- Що це?

- Це подарунок, - відповідає і пальцем пудштовхує їх до мене. - За синів. 

Повільно тягнусь до першої коробочки й відкриваю її, щоб побачити всередині сережки з білими камінчиками.

- Вибач, але це діаманти, - каже посміхаючись. - І там теж, - киває у бік іншої коробочки.

Відкриваю другу, в якій лежить ніжний ланцюжок з підвіскою у формі крапельки.

- Вони дуже гарні, наче набір тільки каблучки і не вистачає, - ляпаю не подумавши і швидко затуляю рот рукою. - Вибач, - кажу слідом, але Слава вже починає реготати.

- Залишимо його на наступний раз, коли ти народиш мені донечку.

- Е нііі, мені і без неї буде дуже комфортно. Вдруге ти мене на це не звабиш, - цілую коханого і забираю з його рук сина. - Краще звари своїй майбутній дружині каву.